Хм, не втрималась…

Коли була мала, каже тато, не міг мене налупцювати по дупці, бо я була таке мале й смішне, що він пробачав мені усі витівки…

Минули роки і сивина розбавила легким смутком добрі й лагідні очі мого батька… роки минули, так, але й досі пам’ятаю, як ти вигадував море ігор аби забавляти нас вечорами без електроенергії …

Він ріс в мене байстрюком, маючи байдужих батьків до його існування. Але коли настав час Х, він мовчки поїхав і зробив усе аби врятувати своїх горе-батьків. Ніколи не чула від нього, що має образу на них, чи ненависть голкою коле, ні, нічого такого немає в ньому. Лиш сказав, що руки своєї мами впізнав би серед тисяч, хоч і не тримав їх так часто, як я його.

Роки минають, та я пам’ятаю, як він вперше і востаннє зачинився в кімнаті і плакав через діагноз коханої дружини. Він ставав героєм для мене щоднини, навіть, коли робив боляче до глибин душі, та тільки з часом усвідомлюєш, що любов батька – це своєрідний страх, що він не вберіг свою дитину від буревіїв життя. Але ж не варто, тату, так тим усім перейматися…

І попри роки я памтаю свій страх, що настане війна…а тому згадалися «Антитіла»в книжках...