П'ятниця, 25 вересня 2015 21:07

Сучасність у минулому

Rate this item
(1 Vote)

Василь Тимків: «Дуже б хотілося збереження національної пам’яті…»
Нещодавно, 20 вересня 20015 року на теренах нашого краю відбулося чергове перепоховання жертв комуністичного терору. Цього разу воно відбулось в селищі Єзупіль, де з 2012 року велися розкопки поховань. У 13 домовинах, котрі підготувала селищна рада Єзуполя, у братській могилі були захоронені рештки 225 осіб. Самі ж розкопки проводило обласне історико-просвітницьке товариство "Меморіал".

Дійову, практичну допомогу під час розкопок надавав головний лікар Єзупільської міської лікарні п.Михайло Запухляк і черговий персонал лікарні, який в ті дні працював. Сумлінно працювали на розкопках члени Івано-Франківського “Меморіалу”, зокрема п.Іван Павликівський, а також ті, які в свій час працювали разом з ним на розкопках у с. Пшеничники. Також відмінно працювали члени громадської організації “Патріот України”, керівником якої є п.Сергій Сивачук. Багато з членів цієї громадської організації були учасниками АТО на Сході України. Приймали активну участь у розкопках і студенти різних вузів Івано-Франківська, найбільш активні з яких Чорній Анна, Рущак Юлія, Сапіжак Оксана, які організувались в “Молодіжний Меморіал”.
Керівником і натхненником цих розкопок був провідний науковий співробітник Івано-Франківського обласного музею визвольної боротьби ім. С. Бандери п. Василь Тимків. На його плечі була покладена повна відповідальність за проведення розкопок, забезпечення працюючих відповідним інвентарем і спецодягом, а особливо питання транспорту. З цим завданням п. Василь гідно справився, не дивлячись на те, що ці розкопки, як і всі попередні, супроводжували певні труднощі, що вплинули на їх тривалість. Черговим непередбаченим утрудненням розкопок стало те, що на ямі з жертвами замучених більшовицька влада збудувала гаражні приміщення для автотранспорту лікарні. Саме з цієї причини багато закатованих залишились під фундаментом гаражних приміщень. Тому розкопки, розпочаті у квітні 2012 року, змогли бути успішно завершені аж у липні 2015 року.
Зважаючи на досвід проведення попередніх перепоховань, про котрі дуже мало були висвітлені в засобах масової інформації, ми звернулись до п. Василя Тимківа, котрий розповів про роботу та дослідження товариства «Меморіал».
«Організація виникла в 1989 році. Основний стрижень роботи громадської організації – це, власне, відкривати правду про комуністичний терор, комуністичну владу і т. д. Це можна робити за допомогою документів, збираючи спогади людей і, звичайно, розкриваючи безпосередньо могили.
Перші великі розкопки були проведені у вересні 1989 року – розкриття могил Дем’янового Лазу. Радянська влада тривалий час таємно заховувала ці могили. Було три великих могили, загальна кількість жертв у яких становила 524 особи. Це жертви Станіславської тюрми (до речі, було декілька таких тюрм).
Сталося так, що один чоловік Василь Міньовський, вижив. Його мали знищити в Дем’яновому Лазі. Та він чудом врятувався, фактично виліз із власної могили. Це був червень 1941 року. Пізніше він виїхав за кордон, в Америку і там, десь в кінці 60-х років, по радіо «Свобода» він просто розповідав свою життєву історію, де згадав, що є такі поховання та як він врятувався.
Радянська влада тоді сильно цього злякалась та наказала все те урочище Дем’янового Лазу (зараз це мікрорайон Пасічна, а колись було окреме село) повністю викорчувати. Вони знищили ліс в радіусі майже 3-х кілометрів, бульдозерами переривали всі струмки, річки, дорогу, щоб не було жодного орієнтиру, за яким місцеві люди могли б зорієнтуватись.
21 вересня 1989 року, завдяки пошуковій роботі меморіалівців, були знайдені поховання в Дем’яновому Лазі. І це була дуже гучна річ. У Радянському Союзі існувала дуже сильна дезінформація, так само, як і тепер, коли Путін розказує, що «нє било россійской арміі в Донецку». Так само і тоді розказували (мається на увазі комуністи), що тих 524 особи, серед яких були навіть і діти, немовлята 3-4 місяці, були жертвами бандерівців. Ну, звичайно, хто може вбивати дітей? Тільки бандерівці…
Та вся справа в тому, що, коли розкопували Дем’янів Лаз, то виявили там велику кількість паперових документів. Фактично сама влада радянська посприяла їх збереженню. Тому що, коли вони все оце перевертали бульдозерами, то насунули велику кількість ґрунту на це поховання. Могили були заповнені водою і глина, насунута на них, не пропускала повітря, тому вода без доступу повітря стала консервуючим чинником настільки, що практично муміфікувала ці жертви. І, завдяки цьому, зберігся одяг, взуття, особисті речі, зокрема, і документи, у яких (це були або вироки або квитанції про обшуки) чітко було зафіксовано: «тюрма НКВД, город Станіславов» і т. п. Тобто вже ніякі бандерівці не проходили.
Це фактично дало поштовх іншим розкопкам - у меморіальному сквері, в Посічі, і тоді вже в 1990 році були перші розкопки в Єзуполі.
Івано-Франківщина, вірніше тоді ще Станіславівщина, радянською владою в 1940 році була поділена аж на 36 районів. Це було зроблено для того, щоб структура НКВС якомога щільніше охопила місцевість, тому що західна Україна завжди була густонаселеною. Відповідно була потреба у великій кількості районів (пізніше вже їх скоротили до 14). У кожному районі був свій районний відділ, або, якщо менший район, то районне відділення структури НКВС. Найбільший терор в цих районах розпочався вже після війни, тобто з приходом так званих «других совітів».  Влітку 1944 року розпочинаються масові репресії.
Щодо Єзупільського (а тоді ще Жовтневого) району, то він охоплював не тільки околиці Єзуполя, а ще й значну частину сучасного Галицького району. Районний центр був спочатку декілька місяців в сусідньому містечку Маріамполі, а потім перенісся в Єзупіль. Органи НКВС, як правило, вибирали собі добротні будівлі. Це слугувало їм у випадку нападу українських повстанців вдалою обороною. Тому вони собі пригледіли давній монастир з 1,5-метровими стінами. А у підвальних приміщеннях монастиря і костьолу, котрий поруч знаходився, фактично було місце утримання в’язнів.
Масовий терор відбувався 1944-1945 роки, коли, фактично, ще радянська законність як така не встановилась, і тоді, з приходом з фронту, органи НКВС просто-напросто займалися масовою фільтрацією усіх людей. Уявіть собі, жителів західної України вони сприймали одверто за колаборантів німців і тому все населення вони вважали ворогами. Є спогади такої пані Бойчук, яка була ув’язнена в єзупільській тюрмі. Вона розповідала, що населення масово, буквально як худобу, зганяли, заганяли у підвальні приміщення і там вже як кого - кого добили, з кого вибили якісь свідчення, а якщо їхній родич був, наприклад, в повстанцях, відкривали кримінальні справи, готували на висилку. Там, каже, діти, жінки, чоловіки, кого з сусідніх сіл загребли, грубо кажучи, ті й попадали. І, звичайно, що люди не витримували перебування у в’язниці, помирали від масових побоїв чи, елементарно, навіть від якихось недоїдань, загострювалися якісь їхні хвороби і т. п. Вони там гинули і звичайно, хоронили їх... Це і захороненням важко назвати, буквально складували людей.
Поховання знайшли на територіях сучасних городів, приватних ділянок, прилеглих до колишньої тюрми. Там колись була конюшня цього районного відділку НКВД і там десь знаходилася ця ямка і туди скидали цих людей. Було знайдено близько 49 осіб, відбулось подальше перепоховання.
Звичайно, старші люди казали, що жертв у тюрмі є набагато більше. Шукали ці місця поховання одразу ще на початку 90-х рр., але не пощастило знайти. Але в квітні 2012 р. працівник Єзупільської міської лікарні, котра зараз знаходиться на території колишньої тюрми НКВД, копаючи, намагався набрати землю для клумби, на штик лопати буквально  натрапив на скелетовані останки осіб. Таким чином було виявлено це наступне поховання. З того часу (тривалий час ще пішов на виготовлення документації) в 2014 році були проведені розкопки. Була виявлена велика яма, і виявлено у ній 225 осіб, закатованих людей. З них – 54 – діти, особи до 16 років, 43 – дорослі особи жіночої статі, 102 – чоловіки, 26 – стать не встановлено.
Дуже часто у ці ув’язнення попадали буквально цілими сім’ями, ну, принаймні, матері з дітьми. Це не є унікальне явище. Як правило, у таких масових похованнях жертв комуністичного терору дуже часто трапляються дитячі жертви. Це власне говорить про геноцид. Подібне знайшли у Войнилові - з 229 осіб близько 50 осіб були діти, в Пшеничниках, в Дем’яновому Лазі, в с. Топорівці на Львівщині. Тому можемо собі уявити принципи законності радянської влади – «без розбору». До речі, повертаючись до Дем’янового Лазу, там був ряд документів – вироки. І жоден вирок не засуджував людину до смертної кари. Давали 10 років, але не до смерті, а вони опинилися в могилі. Тому зараз дуже часто, коли відбуваються міжнародні конференції, то російська московська імперіалістична сторона виправдовується, що це все наклепи, видумка, «нє било такого», покажіть нам документи. Ясно, що документи в московських архівах. Але власне такі розкопки фактично доводять факт геноциду. Тому що в Івано-Франківській області за найскромнішими підрахунками було знищено близько 50 тис. осіб. Фактично у кожному з районних центрів на їхній совісті можна нарахувати 2-3 тис. жертв. Навіть ті останки, котрі ми знайшли – так само не кінець. І сьогодні, хоча вже й немає тих старожилів, котрі безпосередньо бачили, але їхні діти розповідають багато. Та навіть і вони були очевидцями, тому що тюрма в Єзуполі існувала до 1959 р. І в 50-ті роки вже тоді ще дітьми багато хто бачив як притягували повстанців з лісу, викладали під стінкою, сподівалися, що хтось їх упізнає. Правда ніхто боявся визнати, що це родич, чи батько, чи син, чи брат, бо, як правило, сім’я підпільника підлягала виселенню, їх репресовували.
Ця тюрма – власне тюрма НКВС. Навіть не знаю, чи мала вона якийсь офіційний статус чи ні, але фактично там була тюрма. І приходили люди, розповідали, що люди сюди попадали навіть за те, що людина не хотіла іти в колгосп.
Коли ми розкопували поховання, до нас прийшла молоденька жінка (дуже часто підходять місцеві люди, цікавляться, тому що в кожного у сім’ї, мабуть, є якась пов’язана історія) і каже: «Тут, напевне, мій прадід похований.» Бо тоді, в 1945 чи 46 рік, він ніяк не хотів іти в колгосп і його привели «переконувати» в ту тюрму. Людина була літня і, напевне, не витримав всього того і, каже, так слід за ним і пропав. То вони не знали, чи його засудили, чи що з ним зробили. Напевне просто замордували цього чоловіка в тюрмі.
Тут є ще така специфіка. Був ще колись т. званий Народний комісаріат государствєнной безопасності (КГБ). І от говорять, що проти них виступали повстанці зі зброєю в руках, «що ви від них хочете?» Та тут виникає питання: що їм міг зашкодити той дідусь, який не хотів іти в колгосп і якого структура МВС замордувала? Але, фактично, ні за що, бо ж він не воював зі зброєю в руках проти радянської влади. Хоча НКВД воювала і проти підпільників зі зброєю. Цей форпост в Єзуполі фактично виконував таку роль. Проводили якісь бойові операції в Галицькому районі і частково навіть на території Тернопільщини, а звідти притягували жертви. Тому, якщо підсумувати весь терор саме органу НКВД, то це заслуговує на використання такого терміну як геноцид. Це власне терор проти мирного населення, яке знищують лише за якоюсь ознакою – національною, класовою.
Дуже б хотілося збереження національної пам’яті, дуже б хотілося, щоб основна ідея по засудженню комуністичного режиму, заборона комуністичної партії не зачахла і ці процеси розвинулися, щоби був так званий Нюрберг-2. Це дуже важливо. Думаю, що можна знайти союзників і серед країн Прибалтики, колишнього соцтабору і Польщі.
У нас в музеї на Тарнавського, 22 є експозиції, присвячені похованням жертв, є окремий музей, філіал, який спеціалізується якраз по репресіях в Дем’яновому Лазі, де є не тільки документи, а й особисті речі, навіть є, до прикладу, череп, у якому забитий 16-см цвях. Можливо це не етично. Це, власне, трохи жорстоко. Та, щоб не забувалося, як колись мордували.»
Час розмови пролетів непомітно, запас інформації у п. Василя просто вражаючий. Події 40-х років так тісно і болісно перегукуються з сучасністю. Багато з того, що колись було для нас далеким, виявилось на відстані простягнутої руки. Сьогоднішня війна знову нагадала нам про ворога, котрого тривалий час ми воліли вважати своїм другом. Затушований шаром дезінформації, він пильно вичікував слушної нагоди, щоб знову вдарити  найважчий момент.
І сьогодні хочеться кричати: Не забувайте! Не забувайте тих жахіть війни, не забувайте тих людей, котрі полягли від рук ворога, не забувайте рік крові, пролитих комуністами. Пам’ятаймо наших героїв! Віддаваймо шану людям, котрі не схилили голову перед кривавим тоталітарним режимом!

Прочитано 939 раз
  • Увійдіть, щоб залишити коментар
    jtemplate.ru - free extensions Joomla