Субота, 16 грудня 2017 16:05

Пукасівці

Пукасівці - невелике село, підпорядковане Блюдницькій сільраді. Розташоване у долині поміж ріками Дністром (з лівого боку) та Лімницею (з правого боку), за 7 км від Галича. Має такі кути: Заболоття, Коло ферми. Мочар. Автодорога з’єднує Пукасівці з Галичем та Мошківцями.

На 1 січня 2001 р. у Пукасівцях проживало 206 осіб, налічувалося 130 дворів. Типові прізвища жителів: Бабак, Бабій, Савин, Савчук.

Краєзнавець 3. Федунків виводить найменування населеного пункту від праслов’янського чи слов’янського імені Пакош, яке належало власникові даної території. Під назвою Пакошовче село згадується в "Актах земських і гродських" за 1437 р. Згодом вона трансформувалася у Пакошевці, а ще пізніше – у Пукасівці. Місцеві старожили вважають, що назва поселення утворилася від слова «покоси», оскільки у давнину тут знаходилися князівські луки.
Вперше у письмових джерелах Пукасівці згадуються у 1413 р. Цю дату виявив львівський науковець П. Сіреджук. У 1578 р. землі села орендували шляхтичі X. Блюдницький (1 лан),  М. Кучковський (3 лани) та Я. Марків (3 лани). Про наступного власника населеного пункту - Марію-Анну Розводовську - маємо відомості аж через 200 років (1774 р.). У 1832 р. найбільшою майновою посілістю в Пукасівцях володів Леопольд Рильський; у 1858 р. - Абрам Гальпер. З 1887 до 1903 р. найбільша частка земель належала Леопольдині Городенській та її нащадкам, а в 1909 р. — Маріанові Ярошинському.

До І Світової війни у Пукасівцях функціонувала читальня ім. М. Качковського, яку очолював переконаний москвофіл о. Лука Корвацький — парох Острова, Курипова й Пукасівців.

У 1907 р. в маєтку пані Шиманської діяла систематична школа з українською мовою навчання, яку відвідувало понад ЗО дітей. У 1925 р. під час шкільного плебісциту жителі Пукасівців гаряче відстоювали ідею національного виховання молоді. Так, батьками 45 учнів було подано 34 декларації щодо викладання у школі рідною мовою. А в 1933 р. під час аналогічного опитування населення таку вимогу висунули 35 сімей із 55.

с. Пукасівці на австрійській карті, 1910 р.

З 1931 до 1938 р. навчання у школі велося двома мовами: українською і польською. У кін. 30-х рр. XX ст. в селі звели нове приміщення школи, яке використовується дотепер.

Церкви у Пукасівцях довгий час не було. Місцеві жителі ходили на Богослужіння до сусіднього села Острова. Тільки у 1912 р. силами громади було зведено храм Воскресіння Христового. Будівельні матеріали закупили на кошти, які пожертвував Роман Савчук, а земельну ділянку виділив    зі свого маєтку тодішній війт Юрій Савчук. Тому в народі церква мала ще й неофіційний титул св. Юра. Храм пережив обидві війни і був зруйнований у радянські часи, в період чергового розгулу войовничого атеїзму.

с. Пукасівці на польській карті, 1927 р.

У 30-х рр. в Пукасівцях функціонувала читальня "Просвіти", яку очолював Степан Смичок. Спочатку в ній домінували москвофільські впливи, а згодом перевагу здобули члени УНДО. Читальня знаходилася в тому ж приміщенні, що й школа. При ній працював драмгурток. У липні 1932 р. просвітяни заснували пожежно-руханкове товариство "Сокіл". Тоді ж сформувалася перша трійка ОУН, очолювана Андрієм Ожговичем (псевдо "Сірко"). Із польських товариств у селі діяла тільки "Стража пожарна добровольна" (засн. в 1928 р.). Дуже багато для національного відродження села та для виховання молодого покоління зробив колишній січовий стрілець, священик о. Володимир Коновалець.

1941 рік через повінь був неврожайним. Багато родин у Пукасівцях голодувало, почалася епідемія тифу. 2 липня того ж року населений пункт зайняли німецькі війська. Від рук фашистів загинуло двоє осіб, ще 13 було вивезено на примусові роботи до Німеччини.

Під час гітлерівської окупації відновили свою діяльність патріотичні організації, до яких німці ставилися не дуже прихильно. Тоді ж активізувала свою роботу ОУН. У національно-визвольній боротьбі 40-х рр. брали участь 26 місцевих жителів. До складу районного проводу ОУН входили Михайло Савчук ("Вій") — референт пропаганди і Юрко Шиманський ("Дубок") — референт із політичних питань. У 1941 р. в церкві на хорах підпільники обладнали криївку із продуктовим складом.

Влітку 1944 р. під час відступу німецької армії у Пукасівцях ненадовго зупинився мадярський загін. Через кілька днів після його прибуття зникли 5 вояків, яких востаннє бачили на околиці села поблизу лісу. За це населений пункт був ущент спалений. З 92 будівель уціліли тільки церква, школа та ще два житлові будинки. Мадяри зігнали всіх пукасівців до крайньої хати, щоби спалити їх живцем. Але жінкам вдалося ублагати вартового, і він відійшов, давши людям змогу втекти і таким чином врятуватися.

Частини Радянської армії остаточно звільнили Пукасівці від німецьких військ 25 липня 1944 р.

Панорама с. Пукасівці

Перші післявоєнні роки були для селян дуже нелегкими. У 1947 р. вони знову пережили голод, щоправда, не такий тяжкий, як 1941 року. Не один рік знадобився пукасівцям, щоб відбудувати своє село, яке після війни було суцільним згарищем. Вартий уваги такий факт з історії населеного пункту Газета "Прикарпатська правда"за 27 червня 1948 р. помістила на своїх сторінках повідомлення: „Село Пукасівці було спалене німцями. Радянська влада допомогла селянам у будівництві хат відпустивши 50 тисяч карбованців позики та будівельні матеріали. У 1948 р. в селі зведено 36 хат за типовими проектами з 2-3 кімнат. Усі хати вкриті бляхою“. Ця замітка цікава тим, що місцеві жителі заперечують надання їм будь-якої допомоги.

У квітні 1949 р. поблизу Пукасівців повстанці обстріляли групу емведистів, що сиділи в засідці. Одного солдата було вбито та двох поранено.

У червні 1950 р. в селі заснували колгосп ім. Лесі Українки. Згодом йому присвоїли ім'я Калініна. Це господарство об'єднувало землі Блюдників, Темирівців, Пукасівців, Курипова, Ганнівців, Дорогова, Колодієва, Острова, Перлівців та Суботова. Та невдовзі його розділили на два менші господарства. Пукасівці увійшли до складу колгоспу ім. С. Ковпака.

У 1961 р. було закрито пукасівську церкву. В рішенні виконкому Галицької районної ради зазначалося: "У зв'язку з тим, що приміщення церкви в с. Пукасівцях не використовується, так як релігійна громада розпалася ..., вирішили: зняти з реєстрації Пукасівську релігійну громаду, а приміщення церкви переобладнати під сільський клуб". Однак це розпорядження так і не було втілене в життя. Клуб і досі міститься в хаті М. Я. Орната, якого за участь у визвольних змаганнях депортували разом із сім'єю за межі України. У 1962 р. з відома тодішнього сільського керівництва церкву у Пукасівцях розібрали. Дерево віддали під будівництво клубу села Бринь, а бляху забрали в Галич для промислових потреб. Тоді ж на території села були знищені всі пам’ятні хрести. Їх відновили лише у 1990 р. У тому ж році громада розпочала будівництво нового храму, яке завершилося через два роки.

У 2001 р. у Пукасівцях діяла спілка селян-власників «Лімниця», що спеціалізувалась на рослинництві. Функціонував державний магазин, фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотека, клуб, загальноосвітня школа І ступеня.

Відомі люди – уродженці села:

Бабак Степан Пантелеймонович (літ. псевд. Дністренко Степан; 13.07.1895-листопад 1920 р., м. Проскурів тепер м. Хмельницький), поет і журналіст, комісар ЧУГА. Навчався у Станіславівській гімназії. Під час І Світової війни потрапив у російський полон, де захопився комуністичними ідеями. Після Лютневої революції 1917 р. працював у Київській управі. В лютому 1919 р. після захоплення Києва Червоною армією проводив агітаційну роботу серед стрільців-галичан, які у січні 1920 р. з'єдналися з частинами ЧУГА. Працював в Українському пресовому бюро та журналі "Галицький комуніст". Друкувався з 1911 р. Свої вірші публікував у газетах "Рада" (1911), "Нова культура" (1914), "Пролетарська освіта", „"Червоний світ", "Пролетарі", "Комуністи". Загинув під час виконання спецзавдання (схоплений петлюрівцями і розстріляний).

Савчук Маркіян (псевдо "Еней": 1924-1945, с. Церківна Долинського району) — бунчужний УПА. Загинув у бою.

Савчук Михайло Пилипович (псевдо „Вій"; 1913-1947, с. Селище) — референт пропаганди районного проводу ОУН. Загинув у криївці під час облави.

Пам'ятки:

Церква Воскресіння Христового, у центрі села. Збудована в 1992 р. на місці старої. Мурована з цегли, хрещата у плані. Покрита двоскатний дахом із шатровою банею, увінчаною ідентичною маківкою типу восьмерик на четверику. На чотирьох гребенях встановлено маківки на глухих ліхтарях. По периметру споруда має бляшане опасання. Поруч із церквою зведена невелика дерев'яна квадратна у плані дзвіниця.

Церква Воскресіння Христового, 1993 р.

Пам'ятний знак на честь відновлення пам'ятників на Україні, поблизу церкви. Встановлений громадою у квітні 1990 р. на місці зруйнованого хреста Свободи. Являє собою трилистий чавунний хрест на двоступінчастому постаменті з мармурової крихти, встановленому на квадратному подіумі. До передхрестя прикріплено розп’яття Ісуса Христа, нижче якого — табличка з написом: "На хвилинку зупинися Ісусу Христу поклонися".

Під нею — фігурки Богоматері та двох ангелів по боках. У нижній частині постамента закріплено нікельовану табличку прямокутної форми з вигравіруваним написом: "Покладений пам’ятник 12/04. 1990 р. на честь відновлення пам'ятників на Україні".

Над написом зображено хрест, внизу — два дубові листки.

Хрест на честь скасування панщини, на подвір’ї Я. Бабака. Встановлений у 1990 р. на місці зруйнованого. Ідентичний попередньому пам’ятникові.

Пам’ятний хрест на місці загибелі січових стрільців, на обійсті М. Бабака. Відновлений 1990 р. коштом господаря на місці зруйнованого дубового хреста. За формою пам’ятка є копією двох попередніх, але її постамент трохи вищий. До середньої частини хреста прикріплено овальну табличку з написом: "Хресту твоєму поклоняємося владико всевишній наш".

На постаменті закріплено прямокутну скляну табличку з написом: "Пам'ятник встановлено 6.06.1990 р. в честь відродження національної культури на Україні. Вічна пам’ять братам, полеглим за незалежність нашу".

Символічна могила борцям за волю України, у центрі села. Висипана в 1998 р. Являє собою земляний насип, на якому встановлено 5-метровий металевий однораменний хрест.

Пам'ятний знак на місці бою партизанів-ковпаківців із фашистами, на лівому березі р. Лімниці, поблизу автошляху Галич-Сівка-Войнилівська. Встановлений влітку 1983 р. на честь 40-ї річниці форсування ріки з’єднанням С. Ковпака. Являє собою  стелу із суцільної брили з написом: "Много было трудных обстановок, но эта была самая трудная и тяжелая... Только самоотверженность и храбрость отдельных подразделений и людей решила успех прорыва блокады. С. В. Руднев".

Стела встановлена на двоступінчастому постаменті, до другого ступеня якого прикріплено табличку з написом: "На цьому місці в липні 1943 р. партизани-ковпаківці, здійснюючи сміливий рейд в Карпати, одержали перемогу в бою з німецько-фашистськими загарбниками. Подвиг їх безприкладний, пам'ять про них вічна".

За матеріалами видання "Міста і села Галицького району: історія, пам’ятки, особистості" (2001)

Прочитано 261 раз
  • Увійдіть, щоб залишити коментар
    jtemplate.ru - free extensions Joomla