Неділя, 15 жовтня 2017 00:03

Записки з часу війни. Остап Макарушка. Частина 1

Не так багато можливостей ми маємо, щоб почути історичні факти так би мовити "з перших уст". Представляємо вам "Записки з часу війни" Остапа Макарушки [Дїло, 1916], з котрими, мабуть, знайомі переважно лише історики, котрі цікавляться історією галицького краю.

 

Шкільні вакації 1914 р. проводив я у ріднї в Залукві, під самісїньким Галичем. Приємний був липень: чудова погода, тепло, купелї в чистих водах Лімницї, сїнокоси і жнива без дощу, а не такі, як в 1913 роцї. Тож вдоволені селяни радїли гарним урожаєм та працювали дуже охочо, надїючи ся, що тогорічним пожитком надолужать собі втрати слітного, неурожайного минулого року.

Виповідженє війни Сербії під конець липня не спричинило майже нїякої зміни в тихім житю села.

То сей то той з громадї дістав завізванє до війска, але покликаних було взагалї так мало, що мобілїзація до сербської війни була у нас, в Галичинї, менша, нїж 1912, коли заносило ся на війну з Росією.

Загальна опінїя була така, що війна Австрії з Сербією буде мати характер радше карної експедиції, а не серіозної війни, і що та війна не буде тревати довго.

Деякі провінціональні полїтики дуже переконуючо впевняли, що Сербія не схоче провадити війни і що-йно тепер упокорить ся, коли побачила, що Австрія задумала невідклично обстоювати поважно своє великодержавне достоїнство і покарати відповідно негідну кривду, заподїяну наслїдком білгородської інтриґи старинній династії Габсбурґів злочинним убитєм престолонаслїдника Франца Фердинанда й його подруги.

І хоч всї знали, що револьвер, з якого упав вистріл в Сераєві, був набитий в Петербурзї, однак сумнївали ся, щоби в Росії занепад етичних дочувань посунув ся поза межі примітивної людської соромливости, яка чейже — так думали наївно чесні люди — не повинна би позволити Росії, по сповненю поганого полїтичного злочину, втручувати Сербію у нерівну війну, а тем менше самій воювати в Габсбурґами.

Не хотїло ся вірити, що злочин в Сараєві з 28. червня 1914 р. мав бути тільки гаслом вже заздалегідь підготованої европейської війни.

Не хотїло ся вірити, а тимчасові пізної ночи з 31. липня на 1. серпня рознесли церковні звони вість по Залукві про загальну мобілїзацію. І не було малої дитини в селї, яка би сейчас не сказала, що ті звони кличуть на війну з Росією.

Вже нїхто тої ночи опісля не спав, а ранним ранком зібрала ся спора громада запасних на подвірє приходника, просити о сповідь, о Службу Божу і благословенє на воєнний похід.

Поважно, свідомі свого обовязку, виходили запасні з села; навіть жінки, опановуючи жаль, тільки нишком втирали сльози. Тодї то можна було наглядно пізнати, яке могуче є привязанє наших селян до особи монарха і яке глубоке є почутє потреби совісного сповненя воєнного обовязку перед державою.

А за кілька днїв почав ся живий рух в Галичи і в його околицях: перед зелїзним мостом над Днїстром, на його східнім березї, сиплять стрілецькі рови, перетягають дротяні перегороди, строять криївки для машинових крісів, возять бруси і дошки на окопи, будують полеві печи, а на укріплені горби затягають гармати та возять туди про запас для них амунїцію. До Галича приведено з усїх довколичних сїл конї до побору і підводи.

Рух, гамір і натовп незвичайний. Так було з тиждень, а потім стало тихо. Конї і підводи поїхали кудись, а війско нїяке не приходило.

"Наше війско пішло в Росію," — так говорили собі люди.

А тимчасом стали доносити часописи про дрібні сутички на російській границї. Небавом прийшла й радісна вість про успішну офензиву наших в Люблинськім.

Дух ріс, нацїя змагалась. Куди Москалям боротись з нашими війсками; таж вони з Японцями не могли дати собі ради!

Першою залогою в Залукві й Галичи були наші ополченцї: самі старші люди, що їх вживано по найбільше до місцевої служби: до стороженя мостів, зелїзничої дороги й окопів, а в свобіднім часї випроваджувано на звичайні війскові вправи, наче в мирних часах. Дивлячись на них, нїхто би й не подумав був тодї, що ті смирні люди мають небавом піти у великий крівавий бій, що ворог перейшов вже границю з великою перевагою і веде вже крівавий великий бій в околицях Тернополя.

Тільки оден приказ, удїлений раз майором вартї ополченцїв перед їх відходом на службу, казав догадуватись близкости ворогів: "А як би котрий з вас — наказував майор — побачив де козаків, то сейчас треба дати знати!" Та нам тодї здавалось, що той приказ — се тільки радше вираз надмірної ревности службової, а не дїйсної потреби або справжнього ставу річий.

[Дїло, 23.03.1916]

На самі цїсарські уродини принесли наші часописи приємну вість про сфорсованє Дріни; до наших ополченцїв держали офіцири відповідні патріотично-воєнні промови; дано їм ceгo дня лїпшу їду й по склянцї пива.

За кілька днїв нова гарна вість: Нїмцї розбили під Мілюзою 8 француських корпусів, здобули місто Лїєж і посувають ся на Намір і Антверпію. За кілька тижнів стануть під Парижем! По 20. серпня стали переходити через Галич більші віддїли наших вїйск з півдня на північ: зі Станиславова правим берегом Днїстра. "Та чому они не йдуть за Днїстер?" - питав ся я мимоволї.

Але що менї про те судити? Служив я резервовим офіциром тому 24 років, як ще бездимного пороху не було, як ще не було нї гавбиць, нї машинових крісів, нї телєфонів, нї самоходів, нї лїтаків!

А нинї, дивиш ся на те війско в походї і аж в голові мутить ся від многоти і ріжнородности приборів і знарядів воєнних! Тягне наша сила з полудня на північ, а над нею тарахкотить високо лїтак. В перший раз довелось нам побачити приміненє того найновійшого винаходу для воєнної потреби.

Дивить ся на нього через бінокль пильно і довго оден офіцир, а опісля каже на позір спокійно: "Се російський біплян слїдить за напрямом нашого походу. Але ми в ночи його в блуд уведемо".

"Може вони в ночи підуть за Днїстер, в напрямі до російської границї" — потішаю себе в душі.

В суботу вечером 22 серпня станули у нас на кватирі полковник і підполковник артилєрії з семигородського корпусу, люди інтелїґентні і дуже приязні. Вони були переконані, що австрійська офензива піде прямо за Збруч і що на галицькім теренї нїякого бою не буде. У похід, мовляв, були би вони з Семигороду скорше виринули, та здержувало їх непевне становище Ромунїї. Як би не те, то наші війска були би вже тиждень тому на російськім Подїлю.

То говорили вони менї в недїлю 23. серпня, саме в той день, коли Москалї увійшли до Тернополя!

Ще того самого дня пополудни залукївські парубки, що зголосились у сїчові стрільцї, відбували свої щоденні вправи на пасовиску під моєю командою, очікуючи з дня на день покликаня від боєвої управи, ставитись в ряди.

Над вечером дістає полковник приказ від свого бриґадира, вирушити зі своїм полком за Днїстер в північнім напрямі до Липицї.

В понедїлок 24 серпня принїс нам оден свідомий селянин з села Межигорець з-за Днїстром вість, що цїлий день було в селї чути гарматні стріли.

Та ми не хотїли вірити!

Аж тут в середу раненько незвичайний вид: через Галич і Залукву йдуть і їдуть в суміж піхотинцї і кінні, вози "Червоного хреста" з раненими і без ранених, а серед того усього громади цивільних утїкачів зі своїм статком, утомлених, поляканих. Були там бідні робітники, що весь свій маєток двигали в мішках на плечах, були селяни, що везли свій добудок на возах, а корови і безроги гнали боками дороги або по ровах, були посесори й "обивателї", що втїкали на своїх легоньких візках, були урядники й священики.

А на зелїзнім мостї на Днїстрі нечуваний натовп: кожде хоче скорше переїхати чи перейти.

Питаємо: "Що стало ся? Куди йдете?"

Нїчого не відповідають.

Питаємо людий: "Що стало ся? Куди так втїкаєте?"

Люди втїкають, куди очи несуть, за війском, бо Москалї мають дуже над людьми знущатись.

Дивимось, аж тут на кони над'їзджає полковник артилєрії, що перед двома днями стояв у нас на кватирі, чорний, утомлений, ледви держить ся на кони. Пізнав мене, просить о квартиру, хоче бодай кілька годин відпочити.

[Дїло, 24.03.1916]

Показуємо йому комнату, не завдаємо йому нїяких питань, шануючи його смертельну утому. Та він сам, замітивши могуче зацїкавленє в наших очах, поясняє нам коротко, що під Манастирисками не могла устоятись перед перевагою Москалїв наша бриґада. Боротьба тягла ся від 5. рано до 3. з полудня. Наші йшли дуже енерґічно вперед, о третій зробили приступ, та Москалї, користуючись досвідом, здобутим в японській війнї, висунули з лївого боку проти наших сильну резерву, яка доси сидїла в сховку і нїякої участи в бою не брала. І тодї то від сильного московського огню стали наші рятуватись відворотом; його артилєрія заслонювала відворот бриґади до послїдньої хвилї, але через те й страти понесла великі. Сам він, полковник, перебув ніч в лїсї, а раненько поїхав на побоєвище, щоби ратувати зі своїх батерий, що дасть ся, але вже нїчого не застав. Які з його гармат виратувались, а які попались Москалям, він ще сам того сказати не може.

Вже того дня не було у селї спокою. Положенє під боком Галича, куди йде важний шлях з Карпат через Днїстер на Подїлє, жило воно тим самим рухливим житєм, що й місточко Галич. Того памятного дня, як ми бачили сумний відворот нашого війска зпід Монастириск, цїлий день люди ходили по улицях села, затревожені, занепокоєні, обмінюючись найдивовижнїйшими слухами і сплетнями. "Кажуть, що козаки вже аж до Калуша зайшли!" "Куди там, от офіцир казав, що Москалї на сорок кільометрів відступили!"

Того дня приїхали до нас дві священичі родини з-за Днїстра і привезли з собою страшні вісти про насильства Москалїв. Вони не тільки палять, рабують, бють нагайками мешканцїв, але і розстріюють без найменшої причини, а вже найбільше докучають нашій інтелїґенції. І так в однім подільськім селї окружили церкву підчас Богослуженя, опісля позволили людям вийти, а священика увязнили й вивезли в Росію. Налякана жінка священина утїкла з малими дїтьми пішки, і таких є богато! А там знов оден салдат, побачивши осьмака в унїформі з золотими пасками, взяв його за австрійського ґенерала й застрілив на місци, опісля відрізав ковнїр і понїс до старшини, домагаючись нагороди за свій подвиг. На ту вість наші ґімназисти перестали ходити в мундурках.

Ще й ширили слухи, що всїх здатних до війска людий Москалї забирають у свої салдати. Говорили нам ще богато-богато про грубе поведенє російських офіцирів й салдатів з женщинами, про їх лайки й побої нагайками, про безличні здирства і рабунки, і ті оповіданя, повторювані з ріжнородними відмінами опісля день в день при супроводї гарматної пальби, яка здавалась нам тодї неначе живим потрвердженєм розказувних подій і зловіщою ворожбою, викликали в наших душах сильне роздратованє й пригнобленє.

Настрій полковника трохи змінив ся на лїпше, коли команданти батерий донесли йому, що страт в гарматах і мунїції майже нема. Небавом прийшов приказ від ґенерала вирушити до Нижнева, щоби боронити там переходу через Днїстер.

Через цїлий день в середу не було чути гарматних стрілів, але вже в четвер рано озвались гармати цїлком виразно. З бючим серцем слухали ми тої пальби: то здавалось нам, що вона наближаєсь, то знова, що віддаляєсь. І хоча вона очевидно що дня наближались. Ми обманювались суґґестією, що Москалї є дальше, нїж були попередного дня.

Шість днїв переживали ми тяжку муку непевности, але до самого послїдного дня не згасала в нас надїя на успіх нашої армії. Навіть тодї, як вже почав ся був відворот наших головних віддїлів, ми сподївались ще приходу підмоги і поправи ситуації. Але надармо.

В ночи з 1 на 2 вересня переходили наші війска з поспіхом під охороною темряви трома мостами: желїзним і двома деревляними, нарочно для тої цїли поставленими. Рано переходили дорогою в напрямі до Калуша вже тільки менші відділи війська: се були останки задньої сторожі армії й патруль.

[Дїло, 25.03.1916]

Стрілів не чути.

Нараз потрясла ся земля від могучої експльозії і часть зелїзничого моста на Днїстрі підскочила одним своїм кінцем у воздух, а другим потонула у водї. Виходимо над ріку. Оба деревляні мости, поставлені що йно в ночи, догаряють підпалені нашим війском: за рікою горять нафтою политі маґазини піонірів, а в них тріскають раз враз карабінові набої, що були там очевидно на складї; на противнім березї ріки видко кілька покинених війскових возів й підвод, з табором, без коний; налякані погоничі відчепили конї, втїкли через міст, відцуравшись своїх возів.

Небавом й ті стріли мовкнуть, маґазини допалюють ся, війска вже цїлком нема, — й на цїлім надднїстрянськім просторі в Галичи й довколичних селах залягла якась тупа, зловіща тишина.

Місточко Галич, як вимів, — пусте. Склепи позамикані, жиди й урядники повтїкали, а по ринку, як одинокий представник власти й горожанського житя, проходжував ся поважно бувший мійський замітач!

Чи й нам втїкати? Але як втїкати? Наші конї пішли у австрійське війско, віз зіпсутий — пішки далеко від козаків не втечеш; у нас же й дїти малі: найменшому синови шість лїт!

Але забобонний страх перед Москалями, піддержуваний і скріплюваний з дня на день чимраз грізнїйшими оповіданями і слухами, був так непоборимий, що ми постановили за всяку цїну утїкати.

Не помогли розважні арґументи і протести найстаршого члена родини. Хоча нї напрям утечі нї мета дороги не могли нам бути звісні, — все таки, утїкаючи, мали ми бодай перед собою всюди своїх людий, а оставши дома, мусїли би чекати на приєм чужих, ворогів, прославлених варварством і звірствами! Нї! Не сила!

Случайно найшли ся для нас конї. Якийсь хлопець зза Днїстра, маючи втїкати з підводою попередної ночи через деревляний міст, покинув віз за рікою, а з кіньми перебрав ся на сей бік ріки і опинив ся на подвірю одного селянина. Того то хлопчину з кіньми взяли ми до себе, казали запрягти його слабонькі конї до тяжкого фаетона, обтяженого ще до того пакунками, привязали до фаетона вїзочок, наложений постелию і пустили ся в світ. Прикро, невимовно прикро було виїздити з дому! Одно, що цїле своє майно лишалось на поталу Москалїв, друге — сором перед селянами. Їх всїх майже лишали ми самих, без моральної підпори: якими жалїсними очима глядїли вони на нас, як благали ними поради. А деякі підходили до нашого фаетона та прямо питали, що їм дїяти, чи також втїкати? І от приходилось поясняти їм, що простим людям Москалї нїчого злого не роблять, що крім дрібних матеріяльних страт, селяни впрочім не потерплять, але українській інтелїґенції грозить від Москалїв небезпека розстріляня, увязненя й засланя, як се було на Поділю. Оттим то ми й мусимо втїкати. Але нехай селяни не журять ся: чей Бог дасть, що ми небавом повернемо до них разом з нашими пoбідними війсками!

Так ми виїздили з села.

Передом їхали два вози священика, що проживав у нас цїлий тиждень з родиною, за ними наш фаетон з привязаним до него візком, на возах і фаетонї їхало кілька найстарших осіб і дїтий, прочі йшли пішки, а похід замикало пять коров з пастухом.

Перед виїздом з села запримітили ми цїлу гору мішків з ріжним добром під стїнами одної шопи: риж, мука, цукор, кава, чай, консерви. Коло них купка людий, що вагались ще очивидячки ті засоби розбирати.

По нашім виїздї з села, як ми опісля дізнались, кинулись люди на ті покинені засоби і розібрали їх в одну мить. Та Москалї, довідавшись, що у селян переховуєть ся "казьонне" добро, робило трус у кождій майже хатї, а при трусї забирали з хат й людське добро, все, що їм подобалось, бо то, мовляв, казьонне австрійське!

А наші селяни на вперейми одні доносили на других, хотячи при тій нагодї вирівнати особисті, деколи навіть передавнені рахунки, дарма, що всї через те терпіли!

[Дїло, 26.03.1916]

В сусїднім селї була невеличка австрійська патруля: кількох ополченцїв з капралем. Піймавши російського шпіона, перебраного салдата, в цивільне платє, роздобули собі ополченцї в селї конї і віз і виїхали чим скорше разом з шпіоном з села. Було то в Викторові. Люди тамошні — свідомі Українцї, начальник громади — розсудливий, інтеліґентний чоловік. До нас скитальцїв віднїс ся дуже прихильно, подбав про комнату на нічлїг. Посходились люди, питали про сумні новини, пожурились разом з ними, запрошували остати у них довше, бо їх село на боцї, не при головнім шляху, то чейже перед Москалями в нїм заховатись буде лекше. Та страх гонив нас наперед і ми в Викторові не лишили ся.

Другого дня пустились в дальшу дорогу, в напрямі до Калуша.

Вже в другім селї дізнались, що козацька патруля заїхала до бровару і там "забавляєть ся". Та вістка потрясла нами мов елєктрична струя, але темпа нашої утечі прискорити не могла. Наші слабонькі коні, обтяжені вози, утомлені корови — могли посуватись тільки дуже поволи. Та ми таки вспіла випередити козаків. Довгий час вони в броварі "забавляли ся", бо що-йно під вечір явились за нами, на віддаленє одного кільометра. Наша гузарська стежа, зложена з трьох людий, що стояла на дорозї, спостерігши 15 козаків, не дала вистрілами про себе знати, а вдоволившись тільки поміченєм козаків, покинула скоренько своє місце і пустила ся чвалом до Калуша. Російська патруля не пігналась за нашою, але завернула. Від того вчинилось нам лекше, а то ми вже боялись, що пяні козаки нас догонять і по свому звичаю ограблять на дорозї.

Пізним вечером добились ми до москвофільського села під Калушем. Люди не хотять приняти на ніч "Украінчиків". Треба було аж удатись до війта і "зажадати" від него приміненя, а щоби доказати, що ми "маємо право" на те, сказали йому, що нам власть наказала виїхати зпід Галича, бо там буде великій бій. На наше щастє найшов ся в селї порядний дім одного селянина, мабуть одинокого Українця в цїлім селї, і війт приказав присяжному туди нас завести.

Та прочій старшинї громадській видались ми підозрілими людьми, і от небавом явилась вона у нас, подивитись на наші "папери". Неграмотний заступник пана начальника громади й один з радних, оглянули наші нїмецькі лєґітимації, подивились на печатки і — вдоволились тим.

Утомлені довгою і утяжливою дорогою, з розбитим серцем і нервами, поклались ми на соломі відпочивати. Та тяжкі думки не давали спати. А що дальше робити? Не досягла нас нинї козацька патруля, але чи не досягне завтра? А може вона завтра рано явить ся тут, в селї, під нашими вікнами?

Другого дня раненько висилаємо до Калуша свою "патрулю", шваґра і одного сина, щоби купити дещо в містї на дальшу дорогу та розвідатись про "ситуацію". Не минуло години, як наша "патруля" вернула з сумною вістю, що в Калуши є вже козаки. На всїх будинках вивішено там білі хоругви — знамя здачі. "Ми до самого міста — кажуть наші розвідчики — вже не входили; козаки мають на ринку напиватись, розбивають склепи і викидають з них на вулицю товари: одно собі беруть, друге людям забирати кажуть, а трете нищать: друть, рубають, ломлять".

Нема що дїяти, їдемо через Новицю в гори. "Чейже в горах — так укладаємо собі — зможемо заховатись від ворогів! В горах незручно воювати, туди певно московські війска не пійдуть. До двох-трох тижнїв війна скінчить ся, а бодай наші проженуть ворога з Галичини, а тодї ми з гір вернемо домів".

Та сего нашого стратеґічного міркованя не взяли під розвагу стратеґи, і колиб ми дїйсно лишились були в горах так довго, як собі спершy укладали, то як-раз булиб попали там у московські тенета. Бо не минуло двох тижнїв від сеї хвилї, а вже Москалї стали запускатись у гори і не було села, не було хатини, куди вони  не "загостили-б".

Пізним вечером заїхали ми до підгірського села Б. над Лімницею і стали на ніч у господаря на краю села. Пояснили йому, що ми за одні, чому втїкаємо, а ґазда, приязний і гостинний чоловік, старав нам угодити, як і чим міг. "І я маю сина на війнї, на сербськім фронтї, та вже довший час вістки від нього нема".

Ми вже поклались спати, старші в хатї, молодші в стодолї, а тут нам доносить ґаздиня, що до нас прийшли "гостї": їмость з паннунцею, своєю сестрою. "Єґомостя арештували наші жандарми вже два тижнї тому, а і з сусїдного села, Каменя, також єгомостя взяли, тай з Підмихайля тай з Вістови, тай з Підгірок; — дуже багацько наших єґомостїв позабирали, бо вони за Москалем тягнули. А ми того не знали. Тай хто знає, чи був би сюди, у наш край, Москаль прийшов, якби були такі єґомостї не заманювали, не просили. От чого ми дочекались!"

[Дїло, 28.03.1916]

Другого дня удалось нам вишукати собі приміщенє в школї, за посередництвом жінки священика. Нудно та скучно минав тут день за днем. Оден молодий Жид, що доволї часто їздив за жидками до сусїдного місточка, привозив заєдно потїшаючі, але й фантастичні вісти, впевняючи, що то все саме дїйсна правда. "Вже коло Станиславова є понад пів мілїона пруського війска і Москалї мусять звідти забратись, Париж вже зайнятий, Франція заключає окремий мир з Нїмеччиною, Анґлїя відступає з війни, а Росія, полишена своїй судьбі, мусить бути побита".

Через кілька днїв дали ся почути густі стріли гарматні: там десь на півночи ведеть ся завзята боротьба! Небавом чуємо: "Наші побили Москалїв під Миколаєвом". Стріли замовкли. А деж тепер наші? Пішли під Самбір. Як то? Побили й уступили?!

Безцїльне житє стає чимраз доскульнїйшим й нуднїйшим. Відірвані від світа, обмежені на жидівські новинки і сплетнї, без обміни думок, без книжок до читаня — не маємо чим виповнити часу. Инодї тільки зверне нашу увагу на себе лїтак, що з лоскотом перелїтає на полудневий схід, і викличе між нами ріжні здогади і толки. Часом селяни принесуть вістку, що в дальших гірських селах є ще наші патрулї, що наші жовнїри і жандарми впевняють людий, що Москалї мусять з нашого краю уступитись, а тільки треба трохи терпеливости. Але й противні вісти ширять ся між людьми, іменно, що Москалї вже під Перемишль загнались, що й Нїмцї їх здержати не змогли. Ах, яке нестерпиме було таке житє!

Відчували ми то всї разом й кожде з окрема. Треба на щось рішитись. Рада в раду, порішаємо, щоби двох з нас поїхало до Калуша, поговорило там з д-ром К., що по слухам мав уже з гір вернути домів до Калуша і порадилось його, що нам робити.

Вертати домів — був остаточний рішинець по приїздї наших "послів".

Знов направа возів, кутє коний, пакованє річий на вози і виїзд на Калуш, Войнилів до Сївки, де задумуємо переночувати, а другого дня приїхати домів.

Дорогою стрічні випитують, куди їдемо, та все лякають нас козаками. Та нам удалось щасливо перебратись через Калуш, хоча саме тодї кватирували там дїйсно козаки. Нас зони не замітили. Жиди були майже всї на вулицях й на ринку, крайно налякані: минулої ночи мали козаки замордувати двох Жидів з мести, посудивши їх о стягненє на них австрійської патрулї в Хотини під самим Калушем.

Приїзджаємо вечером до Войнилова. Кілька хвилин перед нами були там рівнож російські салдати, але вже поїхали дальше, відай реквірували муку чи пашу. Від темошних Жидів довідались ми певно, що Львів вже 2 тижнї тому занятий, а під Миколаєвом полягло вправдї Москалїв богато, але наші мусїли уступити їх перемагаючій силї.

Тільки якимсь чудом переїхали наші коні і фаетон без пригоди через перекопаний в однім місци на гостинци доволї глубокий рів. Було темно, тож ми небезпеки й запримітити не могли. Се ще наші війска мали той рів викопати.

Небавом станули в Сївцї та заїхали до священичого дому ночувати. Там застали тільки служачу, що з робітницями була занята теребленєм кукурузи. Господарі, парох з жінкою й дїточками, утїкли перед Москалями так, як й ми. Вид, який застали в помешканю, був для нас зовсїм новий: меблї полупані, фортепян розбитий, креденсова посуда потовчена, білє подерте, книжки порозмітувані і пошматовані. І то все зробили закватировані там російські офіцири!

Салдати тимчасом господарили на обійстє: зарізали ялівку і безрогу, виловили весь дріб, забрали овес і пашу.

Післанець, парубок з села, висланий нами до Залукви, принїс нам відрадну вістку, що в нашім домі в Залукві і на господарстві шкоди розмірно невеликі і що безпечно можемо до себе вертати. І ще того самого дня були ми вже справдї дома. По дорозї здовж Днїстра доходив до нас дуже немилий, кисло-солодкавий, слизький сопух від погибших людий і коний, не добре похоронених, ледви присипаних землею по тій сторонї Днїстра, де три тижнї тому вела ся люта, шестиднева боротьба.

Салдатів побачили ми у перве що-йно другого дня. Від трох тижнїв ми втїкали перед ними, жили окружені ними, їхали околицями, вже занятими Москалями, а на щастє доси нї разу з ними не стрітились.

[Дїло, 29.03.1916]

Перші днї по поворотї проводили ми спокійно. Щоденно пополудни скликували церковні звони людий на молебен, заряджений на початку мобілїзації нашим митрополитом на інтенцію побіди австрійських війск. Сходились люди й молились за "свого цїсаря" Франца Йосифа та благали, щоби Бог покорив "под нозї єго всякаго врага і супостата". Аж тут десь в кілька тижнїв явила ся на нашім просторім обійстю рота російських ополченцїв, убраних в давні піхотинські темні мундури. Прийшли на кватири. Якийсь низонький, сивобородий дїдусь став по господарських будинках шукати за відповідним поміщенєм для своїх салдатів. Чоботи у нього грубі, прості, плащ сивий, шорсткий.

"Оттак виглядає", - кажу своїм дїтям, що зібрались при вікнї - "російський фельдвебель".

Та той старик, розмістивши свою мужву по будинках, пішов з одним молодим салдатом у оден з наших крайних покоїв, де мешкав сотрудник, і просить його, що він хоче поговорити з "батюшкою". Слабий був мій тесть тодї, тож я виручив його.

По дорозї питаю першого салдата, яку ранґу має той їх старенький, що пішов у покій.

"Се наш підполковник", - каже салдат, - "командант нашої роти, а зве ся Сапунов. А той, що з ним, се вольноопредїляющий ся (по нашому: однорічний охотник), що повнить ад'ютантську  службу".

Неімовірне! А я бач перед кількома хвилинами "здеґрадував" був підполковника на "фітьфебеля"*).

Анї пан підполковник анї його "адютант" не зволили представитись, — у російських офіцирів нема того звичаю — тільки прямо спитав мене, чи не міг би говорити з самим батюшкою. Та коли я виправдав тестя недугою, просив підполковник о "помєщеніє" для себе і свого товариша.

Молодий говорив по українськи, з симпатичним мягким виговором, питомим тільки закордонним Українцям. Замітивши бюст Шевченка в комнатї, спитав ся, чи богато є у нас почитателїв поета. Він з Житомира, столицї Волини, а там всї добре по малоруськи й розуміють й балакають.

Отсим і з'єднав собі мене на вступі той "вольноопредїляющий ся".

Старий офіцир став менї сейчас же оповідати, що він давно вже у війску не служить, яких 25 лїт, та на війну пішов з доброї волї.

(Пізнїйше молодий в тайнї менї сказав, що се неправда, що старого таки завізвано, як відставного офіцира!). Він сам — дрібний поміщик на Волинї, має дві корови, "куріци і красївую доч". — В розмові з ним вражали мене й граматичні похибки й незвичайна вимова, тож я здивований, питаю його, якої він народности. "Я Білорос".

"Дивно менї стало! Підполковник, а по російськи не вміє!

Але який з нього завзятий російський патріот! Я набрав переконаня, що він зі своїми односїльчанами тільки по українськи у себе говорить, а тут анї до мене, анї тим менше до своїх салдатів нї слова по нашому не промовив. Волїв говорити кепсько по російськи, хоч молодий його "ад'ютант" нераз було під вусиком з його мови іронїчно усьміхаєть ся.

Осталась в тій комнатї на шафцї мала книжочка до моленя, виданє для дївчат, оо. Василиян в Жовкві. З цїкавости взяв її у руки підполковник, читає, читає потиху, а потім питає мене, чия то книжочка. А коли дізнав ся, що се власність сотрудника, сказав: "Так я попрошу о неї вашого молодого батюшку, а як що я з ним не побачусь, так прошу скажіть йому, що я сей хороший молитвенник для мої дочки "зваровал".

І се була одинока симпатична для нас крадїж з тих усїх, які опісля у нас Москалї поробили!

Простодушний був сей старенький підполковник Сапунов. До салдатів відносив ся як добрячий батько до дїтий; воєнний похід не мішав йому дбати про дві курочки расові, що їх возив з собою, а на ніч казав помішувати в передпокою, перед своїми дверми. В нашім селї докупив собі ще трету і поїхав "на позицію" з трома! Шорсткі, грубі руки, брудні, необтинані великі нігтї, безладне волосє, нїколи нечесена борода і вуси — казали би в нїм догадуватись рад ще сякогось галицького економа, але не поміщика, а то ще і висшого офіцира. Умиватись в мидницї він не умів, а рушника нїколи не уживав. Умивав ся на дворі, як наш селянин, а втирав ся, в що попало.

*) Так прості російські салдати вимовляють нїмецьке слово "фельдвебель".

[Дїло, 30.03.1916]

Далі буде.

Прочитано 80 раз
Увійдіть, щоб залишити коментар
jtemplate.ru - free extensions Joomla