Четвер, 02 листопада 2017 18:25

Захаріяш Абрагамович - світоч караїмської поезії

Сьогодні в Музеї караїмської історії та культури Національного Заповідника "Давній Галич" відбувся мистецький захід "Світоч караїмської поезії - Захаріяш Абрагамович", приурочений 13-й річниці з нагоди відкриття Музею. Цікавою і неординарною особистістю є для галицьких караїмів, та й караїмів всього світу, Захаріяш Абрагамович.

9 березня 1878 р. у с. Лани, поблизу м. Галича, у сім’ї караїмів Самуїла Абрагамовича і Рохми Іцкович народився син Захаріяш-Іцхак, який став згодом Кобзарем караїмського народу. Сім’я була незаможньою. Батько орендував землю у польського шляхтича. Із шести дітей Захаріяш мав найбільшу схильність до навчання. Батьки вирішили віддати на навчання  юного хлопця до мідрашу (караїмська парафіяльна школа), що знаходився у Галичі. Тут вчителем його був Сімха Леонович. Згодом Захаріяш навчився самостійно читати молитви давньоєврейською мовою і його перевели у міську світську школу. Для родини Абрагамовичів ці роки були надзвичайно тяжкими в матеріальному плані і вони вирішили переїхати до с.Залуква, що поблизу м.Галича. Після закінчення чотирьох класів початкової школи батьки прийняли рішення забрати сина додому, та вчителі, побачивши тягу учня до знань, переконали їх дати можливість талановитій дитині продовжити навчання в гімназії у Станіславові (теперішній Івано-Франківськ). Був проти цього рішення і перший наставник – вчитель мідрашу – Сімха Леонович. Він, в свою чергу, вважав, що Захаріяш повинен стати газаном (священнослужителем) і навіть погоджувався його вчити. Та попри всі труднощі З. Абрагамович поступив до гімназії. Навчання в гімназії було величезним фінансовим тягарем для бідної сім’ї. Однак саме тут надзвичайно яскраво проявилися розум і здібності Захаріяша Абрагамовича. Гроші на книжки і зошити мусив заробляти самотужки, допомагаючи заможнішим колегам по навчанню і відробляючи за них уроки. Та не судилося запальному Захаріяшу продовжити здобувати освіту в гімназії: одні дослідники біографії поета вважають, що через пустощі заподіяні вчителеві, а інші, що через участь в роботі нелегальної  молодіжної організації. Внаслідок цього, розгніваний батько вирішив віддати сина на освоєння ремесла до шевця в с. Княгинин (сьогодні – частина Івано-Франківська). Відрив від гімназії, раптове обмеження розумового розвитку, юний поет переживав з болем і розпукою. Тоді й почав писати свої перші поезії польською мовою. У вірші «Wszak jesteś, Stwórco,w błekitnym obłoku» (Zalukiew, sierpnia 1897) яскраво проявляється його жадоба до знань:

"Nauki, Panie! Nauki mi trzeba,
Jak deszcu w czasie suchego lata,
Jako głodnemu człowiekowi chleba,
Wiec też Cie o nia prosze, Panie Świata!"

Захаріш-Іцхак Абрагамович (1878-1903)

Мав велике бажання до віршування. Говорять, що навіть під час праці в полі, на сінокосі він постійно віршував і, звичайно, що не всі поезії занотовував. Після смерті батька Самуїла Захаріяш знову повернувся до навчання. Вчився частково сам, частково у Станіславові. Брав активну участь на зустрічах караїмської молоді. Цей час став найбільш продуктивним для поета. До цього періоду його творчості належить більшість поезій написаних рідною караїмською мовою. Творчістю молодого Захаріяша Абрагамовича зацікавився видатний польський тюрколог Ян Ґжеґожевський. Він в той час перебував у м.Галичі, де збирав матеріали до праці по історії луцько-галицького діалекту караїмської мови, яким, власне, і писав З. Абрагамович. Ян Ґжеґожевський вперше опублікував його поезії у своїй праці "Caraimica. Język Łach-Karaitów" 1903 р. у Відні, серед них поезія "Do braci!". Невдовзі, після цього визначного моменту в житті, З. Абрагамовича призвали до лав цісарсько-королівського війська Австро-Угорської імперії. Служба проходила у Езбінській Луці над Лабою (Чехія).

Захарій Абрагамович - солдат цісарсько-королівського війська Австро-Угорської імперії (другий ряд справа), кін.1901 р.

Та це не завадило поетові творити. Дослідники творчості Захаріяша Абрагамовича вважають, що останню поезію "На чужині" він написав перебуваючи у війську в Чехії. З армії він повернувся хворим на сухоти – досить поширену і невиліковну на той час хворобу. Не вдалося йому, на жаль, створити сім’ю і залишити нащадків. Так, 5 травня 1903 року згасло світло в очах поета, навіки застигли руки і заніміли уста. Похований видатний караїмський поет Захаріяш-Іцхак Абрагамович у с. Залуква. Однак, у якому саме місці знаходиться його поховання, невідомо.

Визначне місце в тематиці віршів Захаріяша Абрагамовича посідають патріотичні мотиви. Творчість поета пройнята глибокою релігійністю, хоча, як зазначає А.Сулімович, то не є поезія стисло релігійна, а скоріше світська. Пробивається через неї тон великої любові до людей, вказівки для них вірного життєвого шляху. Писав Захаріяш Абрагамович трьома мовами – польською, караїмською, українською. На всіх трьох мовах з однаковою підготовкою і талантом. Деякі поезії караїмською мовою  через 30 років по смерті поета вдалося опублікувати О. Мардковичу в часописі «Karaj awazy» - Lutzk, 1931 - №2. Серед них: «Tuwhan ana», «Ałhemi Tenrinin...», «Hanuz Karajłar eksiłmed'», «Ułłu titinbe», «Ej neszer, neszer», «Tenrim, senin ułanłaryn...», «Ułusum Jisraeł», «Tachanun ułłu king'e», «Ne fajda», «Tigendi jaz», «Karaj edim, Karaj barmen».  Поезії Захаріяша Абрагамовича написані польською мовою: «Silva rerum» (Zalukiew, 1896), «Wszak jesteś, Stwórco,w błekitnym obłoku» (Zalukiew, sierpnia 1897), «Czemźe jest człowiek wobec natury?» (Zalukiew, maja 1897), «Choć źycie do siebie uśmiechać się zdaje» (Kniahinin, dnia 31 grudnia 1899), «Gdy dusza zamiera z cierpienia wielkiego» (Kniahinin, dnia 31 grudnia w nocy 1899 roku), «Nasza młodziesź» (Kniahinin, stycznia 1900 roku), «Obserwujac przyjaćioł» (Kniahinin, dnia 5 czerwca 1900), «Dziwnem jest, źe tym samym, którzy najwięcej roz» (Kniahinin, 6 czerwca 1900), «W chwili dumania» (Stanislawow, 23 stycznia 1900), «W momencie rozpaczy» (Kniahinin, dnia 29 maja 1900), «Samolubstwem jest mniemanie…» (Kniahinin, 8 lipca 1900 roku), «Przyaźń tak jak diament...» ( Stanislawow, dnia 9 lipca 1900 roku), «W godzienie zwątpienia» (Stanislawow, 30 maja 1900 roku).

Пророчими є вірші З. Абрагамовича "До України", "І нам весна всміхнеться", "На чужині".  Деякі поезії були опубліковані в журналі "Жовтень" (С. Пушик. Голос галицького караїма // Жовтень, 1972, №5, с. 10–11.Київ, 1972р.) в перекладі з караїмської С. Пушика.

Детально ознайомитися з ними можна в Музеї караїмської історії та культури Національного Заповідника "Давній Галич".

Висловлюємо подяку за консультацію та допомогу у створенні виставки Анні Сулімович (Польща) та Володимиру Шабаровському (Україна). Плануємо видати збірку поезій Захарія Абрагамовича.

Надія Васильчук, Роман Рарик

До України
Тішся, Україно!
Ти ворогом лютим на куски подерта
І жити не можеш у тяжкій неволи.
Між дітьми твоїми все війна зажерта
Здається не стане ніколи.

Тішся, Україно1
Кожду гадку твою враг лютий слідить,
Кожду твою думку про волю гнітить.
Сини ж твої свари ведуть між собою:
«Моя думка ліпша – ні, моя горою».

Тішся, Україно!
Ти ж вольности благаєш благої,
Тебе ж продать хтіли одні сини твої –
Москофіли кляті. А другі ізнову
Усе ще сваряться за мужицьку мову.

Тішся,Україно!
Ще не кінець лиха, єщесь сварки водять,
Галицькі панове партії закладають,
А потім на ласку їх Божу міняють
І тим гірше шляхти руській справі шкодять.

Тішся, Україно!
Ті партії красні програми списали,
Но виконати їх – ані чуди, Боже.
Бо кожда з них каже: «Ви се від нас взяли».
І знову до сварки, знов усе вороже.

Спитай, Україно!
Коли ви будете, мої любі діти,
З собою годитись і тихо сидіти.
Кождий на свій спосіб добра бажати
Своїй Україні? Щоби мож сказати:
Тішся, Україно!
У прикладній згоді жиють сини твої,
Вже на демократів не звуть радикали,
А тамті на них вже верещати стали.

Станіславів, 8 липня 1900 р.

Karaj edím, Karaj bármen
Karaj edím, Karaj bármen
Da Karájba ełmé kłéjmen.
Karajłýkba ujáłmamen,
Ez dinimní tasłámamen.

Kim dinín tasłájdy,
Sezín unutády,
Oł adám diwíldi,
Tuwargá usájdy.

Har adamný men syjłámen,
Dinín anýn bahynámen,
Ez dinimní chorłámajmen,
Da jatnydá cajpámajmen.

Bar dunjá Tenríbe
Kićlí jaratkándy,
Dinłér usłarýba
Dunjanýn kyłhándy.


Jiwretiwdé us izłéjmen,
Jatłardán ernék ałámen,
Kart cynykmakný cesémen,
Janhý jołłárba barámen.

Kart din janhý úsba,
Oł mením belgímdi,
Cykmá tunukłuktán
Mením kisencímdi.
 
Захарія Абрагамович

Я — КАРАЙ

Народився я караєм,
До землі караєм зляжу.
Свого слова не цураюсь,
Віри рідної не зраджу.
 
Бо хто мову зневажає,
Хто відрікся віри −
Не людина він, і в зграї
Жити б йому звіром.

Я людину поважаю
Кожну в білім світі,
Її віри не займаю,
Щоб свою любити.

Наш могутній Бог ласкавий −
То Творитель світу,
А всі віри заснували
Мудрі Його діти.

До науки йду я сміло,
Спрагло вчусь нового.
Хай звільняє закосніле
Поступу дорогу.

Сяйво книги і молитву −
Прагну поєднати,
Геть пітьму, мерщій до світла!
Буде в мене свято.

 © З караїмської переклав В. Шабаровський.

На чужині

Не заступиш, Лабо, Дністра дорогого,
Могучого батька галичанських рік,
Не потішиш барвою свойов ока мого,
Сумнась і темна, як мій цілий вік.

Не виджу тутка з береженька твого
Знакомої твари уже далі рік,
Не виджу свого села дорогого,
Родиного слова нема і на лік.

Не несеш так пишно мутних хвилів своїх,
Як наш прекрасний, блакитний Дністер,
Не видить в тобі сонце лучів своїх,
Що там прекрасно заходить тепер.

Він несе гордо ясні хвилі свої,
Як стяжку модру хто би розпростер;
Любив я єго в малих літах своїх,
Сто раз більше люблю єго тепер.

Езбінські Луки (Чехія) 17 липня 1901 р.

І нам весна всміхнеться

В долині річка пливе маленька
І по камінню журчить.
Ледве ю чути, така маленька
Пливе, а здається, що спить.

Чи їй горбочок в дорозі стане,
Чи греблю стріне маленьку,
Вона вбік зверне, ані не гляне,
І пливе далі смирненько.

І пливе далі, а там двір панський
Здалека швидко кругом.
Річка звернула й попід селянський
Грунт пливе тихо долом.

А в дворі жили пани неситі –
Грошей без міри у них,
В покоях меблі з золота литі,
Грошей без міри у них.

Прийшов на прохід панич химерний,
Глянув на річку вдалі:
«Я млин збудую – каже – штуцерний
І будуть гроші нові».

І скликав теслів, і млин поклали –
В млині колеса високі,
Млинівку довгу, вузьку скопали
І змайстрували лотоки.

На річці греблю міцну спорудили,
В млинівку воду звернули
І невольницю з річки вчинили,
Немов кліщами стиснули.

І пливе річка смирно і тихо,
Лучшої долі чекає,
Лиш зітхне часом на своє лихо
І знов колеса вбертає.

 

А пан ся тішить, а грошей много,
З другами грає і бенкетує.
Річка ся мучить, він смієсь з того,
І дармоїдів годує.

Нарешті річка і млин минула
І в чисте виплила поле.
«Нарешті біди-м ся збула,
Вітай м’я, бажана воле.

Не буду,  - каже – більше боятись
Страшної неволі й муки,
Буду вже жити і розливатись –
Вільним розв’яні руки.

Завчасна втіха. Іще на поли
Ворога стріла одгного –
Зиму, що заздрісна її воли –
Мороз післала, слугу свого.

І заморозив річку нужденну,
І ледом зимним прикрив,
Мов у в’язницю тісну і темну
ЇЇ нещасну всадив.

А що лиш річка, коли спробує
Шпарку маленьку зробити,
Зараз же вітер снігом задує
І в темряві змушує жити.

А як часом добрий чоловік прийде
І рубать хоче той лід.
«Най – каже – річка з темноти вийде,
 Най живее в світі як слід».

Зараз проклята зима ся злютить
І гнеть « му руки зморозить,
Остудить серце, в розпуку втрутить,
Декому й смертію грозить.

І пливе далі річка нещасна,
Лучшої долі чекає,
Кругом у світі є воля красна,
Лиш вона волі не має.

Не журись, річко, не впадай в розпуку
І тобі весна всміхнеться,
І тобі доля подасть ще руку,
Тогди все лихо минеться.

А весна тая уже близенько,
Вже сонце тепло віщує,
Весна йде скоро, хоча й тихенько,
Упаде ворог, з яким ся чує.

Дрожи, покайся, ворожко люта,
Нім сонце добре пригріє,
Бо як та річка розірве пута,
Нікого не пожаліє.

Та мала річка, коли проснеться,
Ворогом стане страшним,
Повінню велет той розіллється,
Нічо не устоїть під ним.

І зірве тами і перешкоди
З трудом великим зроблені,
Широко свої розпустить води,
Так довго доси гноблені.

Княгинин, 11 липня 1900 р.

Не заступиш, Лабо, Дністра дорогого,
Могучого батька галичанських рік,
Не потішиш барвою свойов ока мого,
Сумнась і темна, як мій цілий вік.

Не виджу тутка з береженька твого
Знакомої твари уже далі рік,
Не виджу свого села дорогого,
Родиного слова нема і на лік.

Не несеш так пишно мутних хвилів своїх,
Як наш прекрасний, блакитний Дністер,
Не видить в тобі сонце лучів своїх,
Що там прекрасно заходить тепер.

Він несе гордо ясні хвилі свої,
Як стяжку модру хто би розпростер;
Любив я єго в малих літах своїх,
Сто раз більше люблю єго тепер.

Езбінські Луки (Чехія) 17 липня 1901 р.

Прочитано 231 раз
  • Увійдіть, щоб залишити коментар
    jtemplate.ru - free extensions Joomla