#Starmam

Запрошуємо усіх любителів писати, ділитись своїми враженнями, думками, новинами, цікавою інформацією

  • Головна
    Головна Тут ви можете знайти усі публікації блогу на сайті.
  • Категорії
    Категорії Перелік категорій цього блогу.
  • Теги
    Теги Перелік тегів, котрі були використані у блозі.
  • Блогери
    Блогери Пошук вашого улюбленого блогера з цього сайту.
  • Спільні блоги
    Спільні блоги Знайдіть свої улюблені блоги.
  • Увійти
    Увійти Форма входу

#Фактично_рак_завершення

Додано у в Різне
  • Розмір шрифту: Більше Менше
  • Переглядів: 1155
  • 0 коментарів
  • Підписатися на цей запис

Цього разу вони не гомоніли за чашкою гарячого чаю. Цукерки беззмістовно лежали у кришталевій вазі, крізь котру сонце вперто намагалося радувати око. Але попри це, троє все одно сиділи мовчки і лише «РАДА» голосно обговорювала прийняття чергового закону. Здається мова йшла про посилення відповідальності водіїв за водіння автівок у нетверезому стані. Законотворці кричали з екрану, а троє в кімнаті так і не могли наважитися поговорити хоча би про цей законопроект. Їм заважала Смерть. Вона сиділа поміж ними така втомлена і байдуже споглядала як від неї тріпочить Душа. Донька запропонувала заміряти температуру, але Смерть і Душа прекрасно знали, що все це зайве… Вони про щось домовлялися між собою, а три жінки, відмовляючись знати відому таємницю, продовжували ігнорувати шепотіння двох.

 Донька часто виходила на вулицю, нібито відповісти на телефон, який так жодного разу і не задзвенів. Вона ховала сльози, які у свою чергу топили внутрішній крик відчаю і власного безсилля. Онука дивилася у вікно, за склом котрого йшло життя, не так як у цій кімнаті. Там гуділи автівки, шмалило сонце, сміялися діти, а тут – тиша роз’їдала думки, і донька з онукою боялися подивитися одна одній в очі. Вони боялися власного майбутнього. У кімнаті воно як ніколи стало передбачуваним і приреченим. Вперше у житті їм довелося усвідомити, що така ж картина чекає і на них, і це банально не відтермінувати. Буде і все. Так само сидітиме Смерть і щось писатиме від смертельної втоми, або ж мріятиме про морські хвилі. І так само вони мовчатимуть. Власне нічого і не відбувається, це лишень життя проходило і здавалося що ось-ось піде із бабці назавше.

А колись вони годинами на кухні сиділи і вели бесіду ні про що. І це «ні про що» чомусь найбільше закарбовується у спогадах. Зникають усі подорожі, досягнення, падіння, образи, зайві слова. Зникає усе і лишаються спогади, як вони у трьох ще могли пити чай, ділитися дрібницями і дарувати одна одній спокій та затишок. Скільки пісень прослухали ці горнятка міцного чаю, скільки сліз втопилися у його кип ятку, скільки планів проговорилося під намазування хліба маслом, і скільки порад злітало разом із крихтами зі столу. Вони завжди йшли до неї із впевненістю, що повернуться, можливо, навіть сьогодні знову.

Але зараз час застряг у кімнаті смертельним вироком. До ліжка підійшла старша донька, спитала чи мати нічого не хоче і, не реагуючи на промовлене побажання скоріше померти, прилягла біля неї, повністю налаштувавшись, що попереду останні найважчі дні. Дні тортур без морфію, який так і не припише сімейний лікар. Години рвоти нутрощами та кров’ю, і безутішні крики з благанням померти.

Мати чотирьох дітей, 15 онуків, 7 правнуків помиратиме при свідомості до останніх хвилин. Дві доньки не спатимуть декілька діб, пильнуючи кожен рух матері та намагаючись відтягнути мить… ще мить хотілося їм побути тут у кімнаті, де ще її душа, ще впізнає їх, не звертаючи уваги на усю фізичну біль. Вона востаннє захрипить, захлинаючись власною кров’ю і затихне. Так тихо ще не було ніколи на світі для двох сестер і навіть штормова гроза не розріджувала тієї пустої тиші…

Але ставало Сонце нового дня, сповіщаючи комусь важливу, а для когось байдужу новину. Життя тривало, попри глуху тишу, котра зависла у будиночку серед розмаїття квітів...

Спи з миром

P.S.

Присвячується усім, хто змушений у ХХІ столітті помирати у болі та тортурах, тим, хто через абсурд та байдужість не отримує ліків, знеболюючого, тощо. І абсолютно немає різниці який вік людини чи стан хвороби, мені все це абсолютно байдуже, ятрить лиш одне – невже це так багато – морфій чи гідні умови? Невже після всього, що вкрали і позбавили нас, звичайна людина не заслуговує на спокійну смерть? Це ж не квартира у центрі Києва, не земля на березі моря, це всього на всього морфій без перешкод, сотень кабінетів, та годин бездоріжжя, коли ти змушений возити лікаря сам додому і назад, аби він помахав головою і відправив в інше бездоріжжя… Чому це все так складно бездушно?..

 

 

0

Коментарі

  • Коментарів немає. Залиште першим свій коментар

Залиште свій коментар

Гість Субота, 19 жовтня 2019