Галицькі писаки

Запрошуємо усіх любителів писати, ділитись своїми враженнями, думками, новинами, цікавою інформацією

  • Головна
    Головна Тут ви можете знайти усі публікації блогу на сайті.
  • Категорії
    Категорії Перелік категорій цього блогу.
  • Теги
    Теги Перелік тегів, котрі були використані у блозі.
  • Блогери
    Блогери Пошук вашого улюбленого блогера з цього сайту.
  • Спільні блоги
    Спільні блоги Знайдіть свої улюблені блоги.
  • Увійти
    Увійти Форма входу

Додано у в Різне

Ще два роки тому я зіштовхнулась з проблемою інформаційного вакууму щодо подій у нашому місті та районі. Не було інтернет-ресурсу, котрий би максимально висвітлював новини, де б галичани могли просто поспілкуватись, обмінятись думками. Елементарно повідомити про акції, зібрати людей за інтересами не було як. Тоді й закрутилась у голові думка про створення групи у соцмережах, котра могла б зібрати максимальну кількість галичан та усіх, хто цікавиться нашим краєм. Так виникла група «Галич давній сучасний».
На сьогодні вона практично здійснює покладені на неї функції. Нам вдалось зберегти її від спаму, новин «ні про що». Збереження тематики – одне з найважливіших завдань, яке ми собі поклали, оскільки частенько в інтернеті, особливо в соцмережах, зіштовхуємось з різного роду інформаційним сміттям, яке викликає негатив.
В кінці минулого року нам вдалось трошки «розширитись». Своїми силами ми запустили сайт району, котрий на даний момент стає все популярнішим. Якби не певна обмеженість ресурсів (адміни працюють на волонтерських засадах), то ідеї б втілювались значно швидше.
Сьогодні ми маємо привід святкувати – в нашій групі 1000 учасників! Погодьтесь, для міста з 6-тисячним населенням це вагомо, навіть при тому, що не усі члени групи є мешканцями міста.
Дякуємо усім активним її членам за поширення інформації, за цікаві пости, за корисні коменти! Запрошуємо усіх бажаючих в нашу скромну команду!

Переглядів: 1340

Додано у в Різне

Хм, не втрималась…

Коли була мала, каже тато, не міг мене налупцювати по дупці, бо я була таке мале й смішне, що він пробачав мені усі витівки…

Минули роки і сивина розбавила легким смутком добрі й лагідні очі мого батька… роки минули, так, але й досі пам’ятаю, як ти вигадував море ігор аби забавляти нас вечорами без електроенергії …

Він ріс в мене байстрюком, маючи байдужих батьків до його існування. Але коли настав час Х, він мовчки поїхав і зробив усе аби врятувати своїх горе-батьків. Ніколи не чула від нього, що має образу на них, чи ненависть голкою коле, ні, нічого такого немає в ньому. Лиш сказав, що руки своєї мами впізнав би серед тисяч, хоч і не тримав їх так часто, як я його.

Роки минають, та я пам’ятаю, як він вперше і востаннє зачинився в кімнаті і плакав через діагноз коханої дружини. Він ставав героєм для мене щоднини, навіть, коли робив боляче до глибин душі, та тільки з часом усвідомлюєш, що любов батька – це своєрідний страх, що він не вберіг свою дитину від буревіїв життя. Але ж не варто, тату, так тим усім перейматися…

І попри роки я памтаю свій страх, що настане війна…а тому згадалися «Антитіла»в книжках... 

 

 

 

Переглядів: 1112
0

Додано у в Різне

Часом бувають новини, які не просто вражають, а збивають...

Політична колода району знову настільки перемішалася, що впізнати хто в ній Джокер складнувато. А поки її уміло тасують, хтось розчаровується в собі та в своїх силах, що вже не має бажання хоч щось вирішувати чи намагатися змінити.

А колоду тим часом трясе й трясе, і всі в агонії почнуть знову нічні переговори, аби не бачити масті. Ще й Джокер з ухмилкою ховатиме своє обличчя допоки йому це потрібно. І вже  ніякий король і навіть козирний туз не зможуть зупинити процес перемішування. І коли настане момент розкинути карти, виявиться, що увесь час їх тасує Джокер все з тією ж усмішкою володаря. Лиш він забув, що Джокера ніколи ніхто не любить і не поважає, це карта яка заважає нормально розвиватися грі, від якої залижить життя району.

Ну, що ж, тасуйте, дивіться аби люди не змінили колоду на іншу, де менше карт і козирів....

 

Переглядів: 1193
0

Додано у в Різне

Нині дізналася, що вхожу ще й у адмінкомісію при міській раді. Мені надали для ознайомлення адмінки з вано-Франківська складені на галичан.  В одній йшлося про те, що галичанин розмістив незаконно рекламу, а в іншій - прибудував собі "халупку" біля складу якогось. Чиатючи дане, одразу згадала про наш банер на міській раді, а тому спитала: ""Як там справи з тим банером?"http://galych.com.ua/index.php/bloh/entry/kultura-istoriia-het Відповідь мене приємно вразила - виконком не надав дозволу на розміщення даної реклами і забовязав власника її зняти. Оскільки паперів дійсно не було на дане розміщення реклами, то треба ще й нам скласти адмінку.

Переглядів: 1162
0

Додано у в Різне

Змішана усмішка з сумом в очах військового, мрійливий погляд сина в майбутнє, що блакиттю неба вітає нас сьогодні....!
Слава Україні!

Переглядів: 1351
0

Додано у в Різне

https://www.youtube.com/watch?v=YKmUaN2PX1U&feature=youtu.be

Проходиш декілька сотень метрів по тій самій планеті Земля і зі світом навколо тебе відбуваються дивні трансформації. В авто ти не відчуваєш трясіння, очі не сліпить зустрічна фара, ніхто не кружляє трасою у намаганні оминути ями, косулі та дикі кабани мирно і спокійно шукають собі їжу попри сітку, нікуди не тікають від галасу автобанів. Олені та зайці не поспішаючи переходять спеціальні мости для тварин, не зауваживши навіть, що під ними летять автівки з людьми.

Одна справа жити в Україні і чути про Європу, захоплюватися нею чи ненавидіти, інша справа – самому перетнути кордон і усвідомити – ми далеко. І справа вже не у якості життя, відмінних автошляхах, програмах «розумне місто» для інвалідів, прозорості працевлаштування, податках…

Біда у наших головах. Ми хочемо, та продовжуємо жити у суцільному рабстві за 1450 чи скільки там від нещодавна.

Декілька місяців назад з хорошою людиною з державної служби в мене виникла суперечка. Спочатку людина образилася, що я відкрито повідомила їй, що вона офіційно влаштований Раб. На репліку, а що я можу зробити, це ж робота, як не як. Від мене надійшла проста відповідь – вас сотні тисяч таких, вимагайте заробітних плат, а не чергової омани з підвищенням. Але ж всі прекрасно розуміють, що виступивши за покращення, за логікою прийде скорочення. Хто ж хоче бути скороченим з рабських рядів? Відсоток, на жаль, крихітний. І це коло безкінечне, таке ж безкінечне як пекло в якому живуть мої краяни з Бесарабії. Оминувши шість областей і київський автобан, аби дістатися до батьків, в мене внутрішні органи забули де їхні місця за анатомією, за автівку, мертві амортизатори, постійну небезпеку – можна промовчу?!. Знахабніти до того, що навіть розмітку не малювати!!! Це що?!

Що завадило? Знову скажете війна, мордор і все тому подібне. Та чомусь, виїхавши з Галичини, складається враження, що подальші області за моїм маршрутом усі свої ресурси віддали на боротьбу з окупантом. Вам теж лунає як абсурд?! Ні дороги, ні розмітки. Вночі неначе по мінному полю, край дороги боїшся взяти, бо його нема, і куди тебе знесе – дідько його знає. Та це ще нічого в порівнянні з Татарбунарським та Кілійським районами на Одещині. Хто полем, хто несе своє авто, хто просто плаче, бо не може, просто по-людськи не може зрозуміти, де ж їхати. Маршрутні спринтери «летять» польовими дорогами. У них час – гроші, пасажирів ділять на дві категорії: туристи, бо моляться, і бувалі, бо вже не моляться, звикли. Хоча чи можливо до цього звикнути? Ні, навіть не варто пробувати, не треба до такого звикати.

А зараз в моєму рідному селі сезон полуниць. Люди не уявляють, хто приїде до них за продукцією, чи як довезти самим все це на «Привоз». Скажете – перекривають най дорогу. У відповідь почуєте – та скільки можна перекривати?!

І все це траса міжнародного значення Рені-Одеса.

Про хворих взагалі мовчу. Бабуся їхала в онкоцентр обласний для бюрократичних нюансів і ледь не вмерла від втоми і тряски. Що порадити вагітним?..

І, дивлячись як живуть люди, мені не соромно за Україну, ні. Мені боляче і хочеться спитати у державотворців ось що. Ми  часто бачимо статті – їздили переймати досвід поляків, німців, чехів і так далі. Скажіть, будь ласка, де він, той досвід? Просте питання – що ви там переймали всі ці 25 років!!! Війна два роки, а 23 ви що робили з тим досвідом? Витрачали наші кошти і їздили, фоткалися, пики розумні робили, а як зробити прозорим робочий ринок так і не спиталися. Як убезпечити партії від впливу олігархів – забули взнати. Як податки нараховувати – теж вам було не до того. Як нам вдається це дізнатися, навіть не знаю, сама дивуюся, мо чакра якась інакша відкрита..

 І байдуже: порохи, юлі, віті, зайці… жах  в тім, що по місцях ми всі тепер теж маємо маленьких віть і пєть. І вони теж їздять, досвід переймають, дивляться, повертаються і розказують про впровадження. Але щось не те ви, мабуть, впроваджуєте. Може ви інструкцію загубили? Так скажіть, ми попросимо передати, а нам передадуть, гарантуємо…

 

Дійсно, як так можна ненавидіти нас, щоб прирікати жити в окопах по всій країні… але ж не копай чужому яму!

 

Переглядів: 1252
0

Додано у в Різне

Відколи почалась війна смерті почали, на жаль, ставати статистикою. Статистикою, коли чуєш цифри, та зовсім не так, коли гине хтось хоча б трохи знайомий...

Після Майдану першою втратою був для мене волонтер і керівник Городенківського осередку ПС Юра Дутчак (Шумахер). Не можу сказати, що добре його знала. Так, кілька разів бачились у штабі в Франківську, коли приїжджав. Та отримуєш шок коли дізнаєшся, що людина поїхала на Схід відвезти допомогу, а назад вже привезли тільки її тіло.

Кожна смерть - це щось обірване всередині тебе. Не можу уявити як переживають це рідні і близькі. Звідки набираються мужності перенести все. Третій рік війни, а смерть періодично заглядає в домівки українців і кінця ще не видно. Чи готові більшість з нас переживати наслідки війни? Чи розуміють, що відбувається трохи далі на схід від нас? Не забуваймо...

Позначити в: волонтери
Переглядів: 1115

Додано у в Різне

Якось то мені старому получилосі побувати у місцевій типураді. А чо типу, то зара поймете...

То от шось типуроботяги ради шось собі роблять, а потім підпихают отим, шо звуться слугами народу готові рішення. А як не голосуют, то сі сильно сварят. Особо ота, шо рахує в паперах. Ой і голосиста ж баба. Як зачинає, то вже сі не диве, шо по регляменту (то у них так то, шо каже кілько шо рішати називаєсі) вона лише зо три мінути мала права так репенити, виходит як у тому анігдоті - вийшли дві баби з тюрми і ше десіть років під брамов балакали, так ото у неї ті три мінуті мінімум на пів години, а то й довшіше, поки не заставит 14 штук люда руки підняти. Бо ж її то добре пече. А єслі шо, то отой самий главний ше раз і ше раз пояснює, аж поки всім не надоїст. То ж навіт до кінця не витримают і руки піднімут - їсти то сі хоче, в животі бурчит. Як не піднімут, то вже кримінал. Грошики то вже пішли, а оборудка то без піднятих рук незаконна. Але ж то не привикати - у нас споконвіків так було.

Ото ше недавно дивлюсі - риют каналізацию, ремонтуют... а ні паперчика на то нема. Та шо, задним числом зроблєт, то ж той шо підрядчик чи як його на А... так завсігди привик. Він тут один такий всьо вміє і всьо робит - іншим зась, бо ті сі так ділити не вміют... Головне, шо не зима, шоб не вийшло як з тотим асфальтом на Грушевській вулици. Весь станіставівський народ сі за голову лапав як то по снігу асфальт кладут. А то такой в Галичи нові технології. Ая, Ойропа!

Так ото воно як... Захтіли вони ше одні покої порихтувати в типураді. Та порахували на тисіч двісті. Моя баба сі за голову аж вхопила як почула. Та якби нам такі гроші, то жили би як пани. У хаті всьо би відрихтували і пару бичків би купили, та шо там пару! Скоро онучки до шлюбу по черзі - то зразу би видко було, шо пани...

А тута одні покої. Та навіть як такі величеські як наша хата, то де ж такі грошества? Ото ми вже з бабов рахували і так сяк, чим то тоті ремонти сі мают робити, то певно матеріяли як в януковича. Будемо ходили як до музею сі дивити. Але то певно ми рахувати не вміємо такої...

Ну покашо будьте здоровенькі, бо натомивсі я за день. А такі складнощі думати - не корову дояти.

Ше потім розкажу вам як то тєжко в тій типураді живесі. І неволя і чужина раз по раз плужать по чорній силі. Надобраніч, мої ріднесенькі!

b2ap3_thumbnail_201.jpg

Переглядів: 1025

Додано у в Різне

2e1ax_default_entry_20160401-161452.jpg

Моя бабуля... останні два роки я її називала сєпарша, десь ми сварилися, часом вона голосувала за правий сектор, коли мій тато аж занадто на неї вже тиснув, а останнім часом не говорили через хула півроку. 

Що потягло мене того вечора набрати її, відомо лишень Богові. 

- Я думала ти викреслила мене зі свого життя...

- Я викреслила лишень твої погляди, бабуль, привіт.

Мама каже, що вона того вечора світилася від радості, а вже через два тижні її світило узд, але без радості, а формально - рак. Рак без права на життя і шанси... і тікають в такі миті всі дурниці політичні, партійні, світові бренди, магнати, лідери... тікають слова і сльози не стікають. 

Так, ми всі знаємо, що цей день чекає кожного... але якщо подивитися на все це крізь свою маму. Моя ж бабуся її мама, і їй болить, вона доросла вже, сама бабуся, це життя, але ж крізь неї якщо дивитися на світ - стає лячно, що житимеш не те, не з тими й не там і не про те...

І хто вправі дорікнути когось, що він жив не так... комусь вже відома формула саме того життя? Хто гарантує, що там в останню мить не пожалкуєш про усе, що робив, бо раптом усвідомиш нікчемність усієї своєї душі. І ніби є усе в тобі - статус, гроші, влада, вплив. А от душі нема і вже в кінці її ж не заробити, не проміняти ні на що, підеш в світи і з тим що є. Мабуть так народжується порожнеча...

Тішить лиш одне, що тато своїм життям показав мені, як треба вміти прощати... як довго не розумілося того, скільки часу витратилося на спроби нести образи й зради, скільки нервів вмерло через те, що не вартує ані миті життя... і ось так, прощаючи бабусю і себе, одна одну, я дякую Всесвіту, що вона є в моїм житті, хоч і сєпарша, хоч я її не можу зрозуміти, але не прийняти теж не можу, кажіть що схочете, та зупиніть вже цю війну, яка залізла у родини, яка грішми своїми зруйнувала бачення білого і чорного, яка забирає від нас тих, хто вартий жити, але гине, яка призвела до того, що ми стали ненавидіти й радіти смертям... де тут Бог, де тут життя, де тут задум Всесвіту, де тут крапля чистої води...

як же смертельно небезпечно ховати правду...бо коли вона проростає у тілі темряви, болить усім сліпим, що вперше бачать світло і не вірять в нього... 

Переглядів: 981

Додано у в Різне

Можете говорити що завгодно на тему - Майдан був проплачений, задуманий й  продуманий і все то знову дурня, скажу за себе - звичайно, такі події мають готуватися, десь провокуватися. Але хіба були б ми таким ж самими громадськими активістами та волонтерами без Революції Гідності? Навряд...

Моя одна хороша знайома каже - з вами вже неможливо просто прогулятися. Вона звісно жартує, але ж кожен жарт маю крихту правди. Так, з поодиноких активістів ми стали збиратися в маленькі групки і кожен започатковує свою діяльність. Але цього разу вона більш дієвіша. Ми вже не такі домашні, не такі тихоні, не такі безпорадні. 

Але частенько до душі доходять чутки - волонтери стільки-то відмили на тому, а вони собі гребуть навіть пакетики поліетиленові, їздять не на фронт, а відпочивати, співпрацюють з потойбічними силами мордору, зіпсовану банку із сотень закруток жадібно з’їдають і запивають все це нібито безкоштовним пальним. Чому б ні, це ж волонтери - активісти війни. А ще в нас найоплачуваніша робота і проплати в банку йдуть шифрованим кодом - безвозмєздно. Їздимо ми мустангах, ой, ой, ні, на поршах, на мустангах ганяють активісти-екологи, а ми на поршах, так, вибачте. І взагалі чого питаєте, вступайте в наші лави, тут "добра" на всіх стане...

https://www.youtube.com/watch?v=3yiP1JMtxDM

Переглядів: 1269
0

Розділи I, II

Стаття 1.

Україна є держава українців, які сповідуют свою суверенність, незалежність від оковитої і росийского газу, демократичність у виборі чільних урядників і жінки.

Позначити в: конституція україна
Переглядів: 1125

Додано у в Різне

З наївністю чекала висвітлення сьогднішнього голосування в райраді на 1+1. Чекала, чекала і поки кипів чайник, на каналі почався "Вечірній Київ"... мене ошарашило - як? сьогодні?! 19 лютого, коли щойно ще в новинах репортерка мало не ревіла з Майдану, розповідаючи як люди почали вшановувати загиблих протягом цих трьох днів... 

А їм так весело у шоу, плескають, жартують, радіють... чому, кому й коли?...

Вчора довелося миттю побувати у Києві. Чесно кажучи, розлюбила це місто, воно стало як суцільна меморіальна дошка. Скрізь сліди двохрічної давнини, а також безліч нових відміток все про ті ж події, коли палало, пекло, чаділо, вбивало, зривало маски людські і залишалися в нас лиш очі - дзеркала душ...

Ми закохувалися на Майдані не бачачи обличчя, нам вистачало блиску спільної ідеї, ми подавали руку - бо ти був такий ж у смолі, нас в метро впізнавали з чадним ароматом від речей, та, власне, ми самі несли в собі запах свободи,  ми місяці ще бугикали опісля, хтось ще довго мовчав, щось тримало в середині все, що змушувало прокидатися вночі...

А вони такі чисті й російськомовні, сьогодні 19-го лютого вони чисті щасливі й російськомовні...

Два ж роки тому батько мого Сашка отримав поранення і йому добре відомо, що таке коли крізь дим тобі зашивають ногу, колять антибіотик і ти йдеш далі до палаючих барикад...

Сьогодні ж малий каже: "Мам, вимкни!", - і якби банально зараз це не лунає, розплакалась...

Так ми втрачаємо країну, і це не проблема телебачення, це знову ж таки така от політика вседержавна - танцювати на крові своїх дітей, роблячи вигляд, що не зауважили, пропустили, недопрацювали...

А вчора йшли з кумою Майданом, вона щось розповідала, і я ніби все добре чула, та водночас спостерігала встановлення артвиставки - дерев"яних плит, які нагадують такі ж дерев"яно-безпомічні щити майданівців. На них зображені фото з життя загиблих, а на зворотній стороні бо бруківці та троянді... ось так просто, вишукано і природньо вшанують Кров Майдану. І от що маємо - з одного боку - цілий ряд заплановано заходів цими днями, з іншого грандіозний провал по телебаченню... як на мене до за два роки стільки знято документальних фільмів, що на тиждень  би вистачило, не те, що на три дні за цілий рік...

Революція Гідності болить і не зтихає... навідміну від віри...

Переглядів: 894

Додано у в Різне

15 лютого минає 27  років з дня виводу радянських військ з республіки Афганістан. А з чого усе починалося? Чому наші чоловіки гинули за чужу країну? До 1973 р. Афганістан був країною, де правив монарх – король Захір Шах. 17 липня 1973 р. принц Мухаммед Дауд здійснив державний переворот, скинувши свого двоюрідного брата з престолу. Він проголосив себе президентом країни, тим самим ліквідувавши монархію. На кінець 1970-х років Афганістан за рівнем економічного розвитку займав 108 місце. В країні не склалася єдина нація, хоч і панувала єдина віра –іслам. Центральна влада не була головною і не контролювала міжусобиці, що точилися між громадянами. Виникло суперництво між лідерами партії НДПА, створеної ще в 1965 році, що спричинило розкол партії. Так, Об'єднаний фронт комуністів квітні 1978 р.та лідери НДПА прийняли рішення про повстання. 30 квітня 1978 р.країну проголосили Демократичною Республікою Афганістан. Її очолив Н.М.Таракі, а його заступниками стали Б.Кармаль і Х.Амін. У травні 1978 р. в цій новітній країні було оголошено програму соціально-економічних реформ: знищення феодальних і дофеодальних відносин, демократизацію суспільного життя; ліквідацію національного гноблення та дискримінації; проголошення рівноправності жінок; ліквідацію неписьменності та безробіття; укріплення державного сектору економіки; дотримання принципів неприєднання і нейтралітету. При створенні реформування не бралося до уваги національні та культурні традиції населення. В грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був укладений договір про дружбу і співпрацю. Політика нового керівництва викликала збройний супротив загонів самооборони та розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія Афганістану- керівник Г.Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б.Рабба-ні та ін.).Внаслідок внутрішніх конфліктів діяльність збройної опозиції погіршилась. Керівництво Афганістану звернулося за допомогою до СРСР. Після перевороту та усунення від влади Таракі розпочинається диктаторський режим в країні. Хто не погоджувався з режимом Аміна піддавався не тільки психологічному, але й фізичному насиллю, знищенню. Під кінець 1979 року в складному становищі опинилось керівництво СРСР, адже подальша підтримка режиму Аміна могла зашкодити авторитету СРСР на арені міжнародних відносин. В цей же час загострилися стосунки між США і СРСР, а також назрів конфлікт навколо Ірану. Тож, щоб не втратити позитивного іміджу, керівництво СРСР прийняло рішення ввести радянські війська на територію Афганістану. Тож вже 25 грудня, коли весь католицький світ відзначає Різдво Ісуса Христа, розпочалося введення радянських військ в Афганістан. Вже 27 грудня при штурмі президентського палацу загинув Амін. Нове керівництво очолив Б.Кармаль. Хоча ним були вжиті заходи для ліквідації наслідків терору та насилля, позитивних змін не відбулося. Розпочалася війна за віру іслам, що набрала форми джихаду. Із весни 1980 p., радянські війська поступово втягнулися в боротьбу з опозицією. За час перебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але здолати партизанський рух не вдалося. Престиж СРСР навпаки впав, адже дії Союзу засуджували інші соціалістичні країни. А про втрати матеріальні й людські не було й мови. Люди масово гинули, а про виведення військ не йшлося. Мабуть, людські життя для вищого партійного керівництва нічого не значили. Аж, коли до влади прийшов М.Горбачов, а Афганістан очолив М.Наджибулла можна було думати про якесь примирення. Так, у 1987 році було проголошено курс на примирення. В 1988 році підписано угоду між Афганістаном, Пакистаном, СРСР та США про примирення та виведення радянських військ з країни. 15 лютого 1989 року радянські війська покинули Афганістан. Десять років точилися війна. Зламала людські долі, змінила життя країн. За історичними даними в цьому кровопролиттю, необдуманій війні загинуло 13 833 радянських солдат, серед яких 2378 українців. А скільки ще пропало безвісти? Скільки солдатів-афганців втратили своє здоров’я, повернулися зі зламаною психікою й втратили життєвий орієнтир? Минули десятиліття. Сьогодні мало хто згадує про ті страшні роки воєнного мороку. Здавалось би, Афганістан так далеко від нас, але він назавжди змінив свідомість сотні тисяч українців ( за різними даними в Афганській війні взяли участь від 150до 160 тисяч осіб). Він назавжди сивим мороком закорінився в нашій пам’яті. Бо, напевно, нема в Україні такої родини, якої б не торкнулося те Афганське кровопролиття. Сьогодні їх, героїв-афганців, стає все менше й менше. А ті, що залишились не охоче розповідають про ті страшні роки. Лише мовчки ідуть на могили до своїх побратимів. Запалюють лампадки, низько, склоняючи голови. А десь у полі свище вітер, тихо наспівуючи : «Не твоя війна, не твоя…» З нагоди відзначення цієї дати за ініціативи голови районної організації спілки ветеранів Афганістану Михайла Вітовського в районі було проведено акцію «Свіча пам’яті». Біля пам’ятника загиблим воїнам-афганцям у м.Галичі, ветерани Афганської війни схилили голову у хвилині мовчання, віддаючи пошану тим, хто пройшов пекло війни і не повернувся. 

Позначити в: історія Афганістан
Переглядів: 919
0

Запрошуємо усіх галицьких писак долучатись! На нашому сайті ви маєте можливість поділитись своїми роздумами, фото, відео, розкрити цікаві теми, виявити проблемні місця нашого району. Галич - місто активних людей! Долучайтесь!

Переглядів: 831
0