Галицькі писаки

Запрошуємо усіх любителів писати, ділитись своїми враженнями, думками, новинами, цікавою інформацією

  • Головна
    Головна Тут ви можете знайти усі публікації блогу на сайті.
  • Категорії
    Категорії Перелік категорій цього блогу.
  • Теги
    Теги Перелік тегів, котрі були використані у блозі.
  • Блогери
    Блогери Пошук вашого улюбленого блогера з цього сайту.
  • Спільні блоги
    Спільні блоги Знайдіть свої улюблені блоги.
  • Увійти
    Увійти Форма входу

Додано у в Різне

"ШО Б ШЕ вам задати додому",-  все казала викладачка з історії журналістики, коли ми записали вже 10 одиниць літератури на післязавтра.

В тому то і халепа, що ми так забігалися у боротьбі мепльницями, ой, тобто з чиновниками та корупційними схемами, що забули про освіту майбунього.

З чим зівштохнулася я у дорослому житті - рахунки за світло, газ, воду, декларації, якісь виписки з бухгалтерії, податкової, статут громади та регламент, міфічні 6 ділянок землі, гранти, запити та звернення, закони, які гарантують мої права, субсидія та соціальні допомоги, і так далі..

Чи було це в моїй школі? НІ! Цього там не було.

Як вірно керувавти своїми коштами, куди йдуть податки та чому ми взагалі їх сплачуємо нуль інформації. Як написати інформаційний запит - нуль. Які я маю права як громадянин цієї країни і на що маю право - нуль.

Мало того навколо багатьох питань утворилася маса вигадок та байок. І тому, якщо тобі не відомі якісь елементарні правила гри – ти в дурнях. Нічого і ні від кого добитися не в змозі. Чиновники знають сотні ходів аби убезпечити себе від відповідальності, водночас відправляючи нас куди по далі.

Або моє улюблене. Заходиш в податкову, до прикладу. І на тебе одразу 4 пари очей із запитанням: «Що?». Починаєш щось бормотіти. Звичайно, що ти бормочеш, бо сам толком не знаєш, що потрібно, а тут тре ще й якось пояснити. Така сама історія в інших установах. До мене, як депутата, звертаються громадяни за актами. Ми їх пишемо, вони йдуть, їх повертають взад переписувати. Виявляється слова якогось бракувало.

Або за рік ще не бачила жодного бажаючого зайти на будь-яку депутатську комісію, скористатися правом громадянина і послухати про що йде мова. А чому? Та бо більшість громадян не знають своїх прав і взагалі не здогадуються про їхнє існування.

Зате в школі ми зубрили неорганіку та котангенси, історичні перепетії більшості країн світу. Після уроків ми йшли додому. Для мене це була дорога шкільним автобусом, місць в котрому вистачало на 40 учнів, інші 40 із року в рік їхали стоячи. Десь біля 16-ої години ми потрапляли в село, а далі пішки додому. Вдома бігом їсти, на город, а після за домашні завдання. Мама завжди, гортаючи мій підручник з біології, питалася навіщо то мені все – знати усі вид тканин, клітин, вен, потоків крові. Відповідь була така сама як те бурмотіння в податковій. Дали – то вчи, бо не отримаєш 10 балів, а 7 чи 5, і вдома мама спитається чим то я була така зайнята, що не вивчила добре уроки.

А чого тільки варті іспити…не буду навіть згадувати.

Одна половина літа пішла на здачу шкільних, друга на університетські.

В універі все почалося спочатку. Ми як олені ходили аудиторіями, писали під диктовку сотні аркушів про щось. Це щось ще за студентською партою не влазило до голови, а зараз навіть не виринає із глибин підсвідомости. Та от чомусь предмети, які нам не диктували, а вели живий діалог – як відеоролики в голові, щораз можна увімкнути і переглянути. Ці предмети ми складали зі страхом, звичайно, але із задоволенням, з відчуттям честі, що така людина викладала нам. Як думаєте, якими знаннями користуюся сьогодні?..

Всі інші ті охорони праці, двісті видів зарубіжної літератури і на 5 курсів 2 адекватних викладача, з українською літературою – взагалі був жах, залишили велечезний нуль. Звичайно, що були серед нас ті, хто то зубрив, то в них знання мусять бути. Там хочеш не хочеш, запам’ятаєш.

А ми ж мали бути журналістами. І ходовими предметами мали стати реклама, монтаж, креативні ідеї, PR, верстка, SEO, інернет, тощо. Верстати ми звичайно навчилися, тільки вдома разом з гуглом.

Ніхто не хотів дивитися вперед, і риску можна підвести спогадом про викладача права, здається, яка абсолютно не знала української мови. Кривосіся нервово палить, коли вона читає свій конспект. Лекція перетворювалася на суцільне правлення її наголосів, відмінків, тощо.

Зараз мій брат вчиться на програміста. Історія та ж. Два-три предмета на рік – це задорого, аби висидіти всі інші 20 ні про що.

 

 

Переглядів: 4513
0

Додано у в Різне

Розбила так, що уламки розлетілися за шафу, холодильник
і повз твої вуха.
Ти, навіть, не здригнувся, а я, здається, що простигла
учора на балконі, знаєш, там де живе шалена осінь?..
Це ж треба, щоб так було байдуже 
на молоко, що бігло в усі шпарини, та я б і не встигла
зловити падаюче горнє і водночас твій погляд,
мало статись щось одне - твій погляд...
З тобою стала боятись дверей і дороги додому,
раптом забудеш її або ж вони закриються з того боку?
Ай, темперература принесла думки гірше від снів,
я здається простигла, аа, вже це казала, то ж що тепер?
В очікуванні застигло навіть молоко, слати все б то до усіх чортів,
та сил нема, нема, прогнати, вимести геть, то ж вгамуйся серце,
випий аспірин, прийди до тями і спіймай щось варте - твій погляд...

ми жінки-фантазерки, віримо у сни, гороскопи, і навіть прогноз погоди, але ми вперто продовжуємо не довіряти нашим чоловікам життя, серце і розум. Все щось в лихоманці шукаємо привід аби літав голосно посуд, хочемо доказів любові, аби нас оцінили за те, що такі от стервозно-прекрасні музи їм дісталися в нагороду))) ми судимо про них, порівнюючи із собою, а чоловіки навпаки, тож часом суть сварки у банальному непорозумінні. Інколи можна і залишити мітлу в кутку) любові всім і аби вона не потребувала доказів.

Переглядів: 3694
0

Додано у в Різне

У моєму житті була та жахлива мить, коли дзвонить телефон о 6-й ранку, ти бачиш прізвище і рука холоне, мозок боїться підіймати слухавку:

-          Вони розбилися, ти можеш під’їхати, - запитання з того боку лунало занадто спокійно і безнадійно.

Ще не знаючи усіх подробиць, знала що виною усьому алкоголь. Але кому потрібно моє ось це «я знала, що так станеться рано чи пізно»? Кому це потрібно?

Чи потрібно це мені? Ні. Окрім думки чи всі живі, чи когось не збили, які травми – більше ніщо не хвилювало нервові клітини.

Чи цікаво було це близьким? Та вони й самі знали, що алкоголь породжує біду і смерть. Але у їхніх головах так само дзвеніла лиш одна думка – чи виживуть…

А далі операції, сльози, сварки, звинувачення, знову сльози, якась перша легка радість, трубки, пункції, суди, слідчі, черги в аптеки, страх перед діагнозом, каші, фрукти і лікарняне вікно, котре не можливо відкрити, заважало дихати, думати, мовчати, спати…

І мова зараз не про те, хто винен, що так стається, і не про те, що ми маємо прощати такі вчинки. Якщо звісно взагалі маємо право прощати та звинувачувати.

Мова про допомогу. Мова про простягнуту руку без зайвих слів, думок, упереджень та зверхніх поглядів. Не знаю нікого особисто з тієї аварії на трасі Н-09, а тим паче не знаю Олі Басалиги. Знаю людину, котра звернулася з проханням – поширити інформацію про те, що потрібна терміново кров для неї. Чи шкода нам місця на сайті? Ні, не шкода. Чи важко було піти здати пару грам крові? Ні, не важко. Чи потрібно хоч комусь з її родини чи родин загиблих наші з вами судження, думаю, що ні, не потрібні. Їм достатньо благань прикованої до ліжка людини вирвати усі трубки з тіла… Мабуть, у таких випадках, закриваючи очі на прохання допомогти, варто просто проходити мовчки.

Є ж випадки, коли в аварії потрапляють ті, чий програш приніс би нам задоволення. Та у випадку, коли гинуть люди, стають інвалідами, це не програш і тим паче не приносить ніякого вдоволення суперникам.

Я за те, аби винних саджали за грати, позбавляли водійських прав, аби вони платили компенсації, тощо. Та в даному випадку – винний відповідає перед Богом, інші – нестимуть біль від травм та подальші від них ускладнення стану здоров’я. І мабуть, те, що хтось зголосився допомогти і виступив проти – так само плата за скоєне.

 Можна, звісно, не прощати. Але в нас цього і не просили

Переглядів: 2819
0

Додано у в Різне

Зупинись! Видихни, тепер ти можеш йти.
Йти далі аніж межі власних мрій.
Дозволь чужим відкритися рукам і ми
віднейдемо зміст своїх шалених дій.
Молись! Як вмієш, душею жадано,
щиріше від найсолоніших й болючих сліз,
чистіше ніж вдачею було дано.
Борись, знести аби мою причетність зміг,
і всміхнись, ти - водночас безмежно й мало
мій світ, що блиск смарагдових очей зберіг,
й в негоду домовився з вітрами,
тому і маєш у серця мого ти успіх...

часом хочеться і теплих речей, не зважаючи на їхню ймовірність. приналежність чи відутність... будьте такими якими є насправді. звільняйтеся від умовностей, рамой та обмежень, котрі щодень перетворюють ваше життя у незносний тягар. має бути попри біль, все ж таки жадано йти далі з відчуттям ідеї. що пророста всередині вас... просто дайте собі час і вона веселкою вражень розгорнеться, здивуйте самі себе своїм істинним бажанням - дарувати любов та отримати її в подарунок.............

Переглядів: 2549
0

Додано у в Різне

Ось так минало моє найулюбленіше свято - День Незалежності України! 

Неймовірний день серед супер класних людей! Бережіть один одного і Україну!!!

b2ap3_thumbnail_IMG_20160825_145833.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_145917.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_145814.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160824_180500_1.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_150604.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160824_175717_1.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_150031.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_150017.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_150059.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_150112.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_150139.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_150202.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_150227.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_150255.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_150317.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_150340.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_150426.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_150450.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_150536.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_150745.jpgb2ap3_thumbnail_IMG_20160825_194832_1.jpg

Переглядів: 2678
0

Додано у в Різне

Розмова сталася днями під час заповнення мною громадянці акту на субсидію:

- А коли буде обіцяна дорога на вулиці Н?

- Наскільки мені відомо, цього року ми не закладали кошти на асфальтування дороги на даній вулиці.

- А перед виборами обіцяли!!!

- Особито я обіцяла?

- Ні, але казали от, що обов’язково буде цього року!

- Пані, от, будь ласка, до того, хто обіцяв... Від себе додам, що прекрасно розумію - хочеться нормальної застеленої асфальтованої дороги, але цього року пріоритетним завданням є проведення водопроводу на Галич-Заріку, там в людей взагалі біда.

- Я розумію, але дороги теж треба!! 

- Звичайно, що потрібно, але ми виходимо з можливостей міського бюджету, водопровід далеко недешева забаганка, так би мовити, при тому, що люди третій рік потерпають без води.

- Але ж тільки три роки! - (якщо чесно, я тут не дуже зрозуміла, що означає дана репліка, пишу акт далі)

- А нам дороги треба, ще ж і обіцяли!!!!

- Погодьтесь, якби вам не було у чому попрати маленькій дитині речі чи чистої води для приготування їжі дитині, ви би між водопроводом і дорогою зробили вибір у бік води! При тому, що на заріці теж дороги далекі від доріг.

- А чому з екологічного фонду не візьмете кошти!!!

- Ви ж абсолютно не володієте інформацією, скільки пророблено роботи аби віднайти потрібні понад 5 млн грн.

- Добре, але скільки можна ходити по тій вулиці у такому вигляді?!

- Ось, будь ласка, зареєстрований акт, і, знову ж таки, повторю, що для нас є пріоритетом - якомога швидше забезпечити людей водою! До побачення!

 

Переглядів: 2858
0

Додано у в Різне

Цього разу вони не гомоніли за чашкою гарячого чаю. Цукерки беззмістовно лежали у кришталевій вазі, крізь котру сонце вперто намагалося радувати око. Але попри це, троє все одно сиділи мовчки і лише «РАДА» голосно обговорювала прийняття чергового закону. Здається мова йшла про посилення відповідальності водіїв за водіння автівок у нетверезому стані. Законотворці кричали з екрану, а троє в кімнаті так і не могли наважитися поговорити хоча би про цей законопроект. Їм заважала Смерть. Вона сиділа поміж ними така втомлена і байдуже споглядала як від неї тріпочить Душа. Донька запропонувала заміряти температуру, але Смерть і Душа прекрасно знали, що все це зайве… Вони про щось домовлялися між собою, а три жінки, відмовляючись знати відому таємницю, продовжували ігнорувати шепотіння двох.

 Донька часто виходила на вулицю, нібито відповісти на телефон, який так жодного разу і не задзвенів. Вона ховала сльози, які у свою чергу топили внутрішній крик відчаю і власного безсилля. Онука дивилася у вікно, за склом котрого йшло життя, не так як у цій кімнаті. Там гуділи автівки, шмалило сонце, сміялися діти, а тут – тиша роз’їдала думки, і донька з онукою боялися подивитися одна одній в очі. Вони боялися власного майбутнього. У кімнаті воно як ніколи стало передбачуваним і приреченим. Вперше у житті їм довелося усвідомити, що така ж картина чекає і на них, і це банально не відтермінувати. Буде і все. Так само сидітиме Смерть і щось писатиме від смертельної втоми, або ж мріятиме про морські хвилі. І так само вони мовчатимуть. Власне нічого і не відбувається, це лишень життя проходило і здавалося що ось-ось піде із бабці назавше.

А колись вони годинами на кухні сиділи і вели бесіду ні про що. І це «ні про що» чомусь найбільше закарбовується у спогадах. Зникають усі подорожі, досягнення, падіння, образи, зайві слова. Зникає усе і лишаються спогади, як вони у трьох ще могли пити чай, ділитися дрібницями і дарувати одна одній спокій та затишок. Скільки пісень прослухали ці горнятка міцного чаю, скільки сліз втопилися у його кип ятку, скільки планів проговорилося під намазування хліба маслом, і скільки порад злітало разом із крихтами зі столу. Вони завжди йшли до неї із впевненістю, що повернуться, можливо, навіть сьогодні знову.

Але зараз час застряг у кімнаті смертельним вироком. До ліжка підійшла старша донька, спитала чи мати нічого не хоче і, не реагуючи на промовлене побажання скоріше померти, прилягла біля неї, повністю налаштувавшись, що попереду останні найважчі дні. Дні тортур без морфію, який так і не припише сімейний лікар. Години рвоти нутрощами та кров’ю, і безутішні крики з благанням померти.

Мати чотирьох дітей, 15 онуків, 7 правнуків помиратиме при свідомості до останніх хвилин. Дві доньки не спатимуть декілька діб, пильнуючи кожен рух матері та намагаючись відтягнути мить… ще мить хотілося їм побути тут у кімнаті, де ще її душа, ще впізнає їх, не звертаючи уваги на усю фізичну біль. Вона востаннє захрипить, захлинаючись власною кров’ю і затихне. Так тихо ще не було ніколи на світі для двох сестер і навіть штормова гроза не розріджувала тієї пустої тиші…

Але ставало Сонце нового дня, сповіщаючи комусь важливу, а для когось байдужу новину. Життя тривало, попри глуху тишу, котра зависла у будиночку серед розмаїття квітів...

Спи з миром

P.S.

Присвячується усім, хто змушений у ХХІ столітті помирати у болі та тортурах, тим, хто через абсурд та байдужість не отримує ліків, знеболюючого, тощо. І абсолютно немає різниці який вік людини чи стан хвороби, мені все це абсолютно байдуже, ятрить лиш одне – невже це так багато – морфій чи гідні умови? Невже після всього, що вкрали і позбавили нас, звичайна людина не заслуговує на спокійну смерть? Це ж не квартира у центрі Києва, не земля на березі моря, це всього на всього морфій без перешкод, сотень кабінетів, та годин бездоріжжя, коли ти змушений возити лікаря сам додому і назад, аби він помахав головою і відправив в інше бездоріжжя… Чому це все так складно бездушно?..

 

 

Переглядів: 2497
0

Додано у в Різне

Нещодавно мені один чоловік просто таки кричав на вухо претензійно: «А навіщо ми за вас голосували? Га? Аби ви вирішували наші проблеми!!! І ми абсолютно не зобов’язані вам дзвонити і повідомляти про проблеми громадян! Берете заробітні плати і сидите собі нічого не робите!». Одним словом, депутат, неначе телепат, має дізнаватися про усі глобальні та локальні проблеми громади і вирішувати їх одним розчерком пера, ну, або хоча б авторучки.

 Але від мене пролунало досить просте запитання: «А яка вона, заробітна плата депутата, не враховуючи депів ВР?». Опонент відповів, що чужих грошей не рахує. 

Звичайно, що не рахує. Якби йому не хотілося їх порахувати – це неможливо. Депутати сільських, міських, районних, обласних рад не отримують ніякої заробітної плати і вся їхня діяльність - суцільне волонтерство. Додамо до цього низку законів, які зобов’язують депа до багатьох речей, на котрі, в принципі, маючи справжню роботу, давайте будемо відвертими, часу обмаль. 

В даному випадку це не лунає як скарга. Це скоріше підводка до того, чому так часто депи потрапляють у полон олігархів або місцевих бізнесменів, що дозволяє останнім лобіювати власні інтереси без особливих зусиль. 

Європа давно позбулася такої проблеми. Там депутати усіх рівнів отримують заробітні плати, а партії фінансує держава, залежно від її відсотка у парламенті. Якщо ж хтось хоче профінансувати партію, то все прозоро - з іменами, прізвищами і сплаченими податками. 

І ось нині стрічка у фб вибиває пост політичного експерта Олександра Солонтая (однин з експертів Інституту Політичної Освіти, який читав нам лекції) про бажання створити ним «Фонд підтримки професійної політики». Він має на меті втілити незалежну підтримку молодих політиків, котрі хочуть вчитися та працювати заради інтересів громади, але не мають коштів проводити свою діяльність, і, водночас, не хочуть потрапити у залежність олігархату. Наскільки це буде дієво – залежить від нас. Оскільки кожен громадянин зможе сам обирати політика, котрого хоче фінансувати, і всі ці потоки коштів у проекті мають бути абсолютно прозорими та відкритими. Як на мене, це шанс для багатьох хороших людей нової генерації сформувати в Україні справжню політичну атмосферу, коли люди не йтимуть у депутати просто заради статусу або особистих інтересів. Це шанс для громадян вперше проконтролювати політика і вимагати від нього відповідальності не тільки згідно Закону, а й ще отриманої заробітної плати. 

Ми, як завжди, можемо сказати: «Ой, всьо, тільки не у нас, тільки не для нас, не в нашій країні». А можна зробити перший внесок і у майбутньому довести такий проект на рівень такої довіри та ефективності, що люди обиратимуть нарешті не партії, а людей.

детальніше про фонд читати тут

Переглядів: 2402
0

Додано у в Різне

І хоч я запізнилася за сімейних обставин, все одно ще раз наголошу про вагомість таких громадських організацій як "Інститут політичної освіти" (ІПО) і багатьох проектів, які вона реалізує, для України та побудови громадського суспільства у ній.

Переглядів: 2541
0

Додано у в Різне

Ще два роки тому я зіштовхнулась з проблемою інформаційного вакууму щодо подій у нашому місті та районі. Не було інтернет-ресурсу, котрий би максимально висвітлював новини, де б галичани могли просто поспілкуватись, обмінятись думками. Елементарно повідомити про акції, зібрати людей за інтересами не було як. Тоді й закрутилась у голові думка про створення групи у соцмережах, котра могла б зібрати максимальну кількість галичан та усіх, хто цікавиться нашим краєм. Так виникла група «Галич давній сучасний».

Переглядів: 3006

Додано у в Різне

Хм, не втрималась…

Коли була мала, каже тато, не міг мене налупцювати по дупці, бо я була таке мале й смішне, що він пробачав мені усі витівки…

Минули роки і сивина розбавила легким смутком добрі й лагідні очі мого батька… роки минули, так, але й досі пам’ятаю, як ти вигадував море ігор аби забавляти нас вечорами без електроенергії …

Він ріс в мене байстрюком, маючи байдужих батьків до його існування. Але коли настав час Х, він мовчки поїхав і зробив усе аби врятувати своїх горе-батьків. Ніколи не чула від нього, що має образу на них, чи ненависть голкою коле, ні, нічого такого немає в ньому. Лиш сказав, що руки своєї мами впізнав би серед тисяч, хоч і не тримав їх так часто, як я його.

Роки минають, та я пам’ятаю, як він вперше і востаннє зачинився в кімнаті і плакав через діагноз коханої дружини. Він ставав героєм для мене щоднини, навіть, коли робив боляче до глибин душі, та тільки з часом усвідомлюєш, що любов батька – це своєрідний страх, що він не вберіг свою дитину від буревіїв життя. Але ж не варто, тату, так тим усім перейматися…

І попри роки я памтаю свій страх, що настане війна…а тому згадалися «Антитіла»в книжках... 

 

 

 

Переглядів: 2535
0

Додано у в Різне

Часом бувають новини, які не просто вражають, а збивають...

Політична колода району знову настільки перемішалася, що впізнати хто в ній Джокер складнувато. А поки її уміло тасують, хтось розчаровується в собі та в своїх силах, що вже не має бажання хоч щось вирішувати чи намагатися змінити.

А колоду тим часом трясе й трясе, і всі в агонії почнуть знову нічні переговори, аби не бачити масті. Ще й Джокер з ухмилкою ховатиме своє обличчя допоки йому це потрібно. І вже  ніякий король і навіть козирний туз не зможуть зупинити процес перемішування. І коли настане момент розкинути карти, виявиться, що увесь час їх тасує Джокер все з тією ж усмішкою володаря. Лиш він забув, що Джокера ніколи ніхто не любить і не поважає, це карта яка заважає нормально розвиватися грі, від якої залижить життя району.

Ну, що ж, тасуйте, дивіться аби люди не змінили колоду на іншу, де менше карт і козирів....

 

Переглядів: 2570
0

Додано у в Різне

Нині дізналася, що вхожу ще й у адмінкомісію при міській раді. Мені надали для ознайомлення адмінки з вано-Франківська складені на галичан.  В одній йшлося про те, що галичанин розмістив незаконно рекламу, а в іншій - прибудував собі "халупку" біля складу якогось. Чиатючи дане, одразу згадала про наш банер на міській раді, а тому спитала: ""Як там справи з тим банером?"http://galych.com.ua/index.php/bloh/entry/kultura-istoriia-het Відповідь мене приємно вразила - виконком не надав дозволу на розміщення даної реклами і забовязав власника її зняти. Оскільки паперів дійсно не було на дане розміщення реклами, то треба ще й нам скласти адмінку.

Переглядів: 2430
0

Додано у в Різне

Змішана усмішка з сумом в очах військового, мрійливий погляд сина в майбутнє, що блакиттю неба вітає нас сьогодні....!
Слава Україні!

Переглядів: 2807
0

Додано у в Різне

https://www.youtube.com/watch?v=YKmUaN2PX1U&feature=youtu.be

Проходиш декілька сотень метрів по тій самій планеті Земля і зі світом навколо тебе відбуваються дивні трансформації. В авто ти не відчуваєш трясіння, очі не сліпить зустрічна фара, ніхто не кружляє трасою у намаганні оминути ями, косулі та дикі кабани мирно і спокійно шукають собі їжу попри сітку, нікуди не тікають від галасу автобанів. Олені та зайці не поспішаючи переходять спеціальні мости для тварин, не зауваживши навіть, що під ними летять автівки з людьми.

Одна справа жити в Україні і чути про Європу, захоплюватися нею чи ненавидіти, інша справа – самому перетнути кордон і усвідомити – ми далеко. І справа вже не у якості життя, відмінних автошляхах, програмах «розумне місто» для інвалідів, прозорості працевлаштування, податках…

Біда у наших головах. Ми хочемо, та продовжуємо жити у суцільному рабстві за 1450 чи скільки там від нещодавна.

Декілька місяців назад з хорошою людиною з державної служби в мене виникла суперечка. Спочатку людина образилася, що я відкрито повідомила їй, що вона офіційно влаштований Раб. На репліку, а що я можу зробити, це ж робота, як не як. Від мене надійшла проста відповідь – вас сотні тисяч таких, вимагайте заробітних плат, а не чергової омани з підвищенням. Але ж всі прекрасно розуміють, що виступивши за покращення, за логікою прийде скорочення. Хто ж хоче бути скороченим з рабських рядів? Відсоток, на жаль, крихітний. І це коло безкінечне, таке ж безкінечне як пекло в якому живуть мої краяни з Бесарабії. Оминувши шість областей і київський автобан, аби дістатися до батьків, в мене внутрішні органи забули де їхні місця за анатомією, за автівку, мертві амортизатори, постійну небезпеку – можна промовчу?!. Знахабніти до того, що навіть розмітку не малювати!!! Це що?!

Що завадило? Знову скажете війна, мордор і все тому подібне. Та чомусь, виїхавши з Галичини, складається враження, що подальші області за моїм маршрутом усі свої ресурси віддали на боротьбу з окупантом. Вам теж лунає як абсурд?! Ні дороги, ні розмітки. Вночі неначе по мінному полю, край дороги боїшся взяти, бо його нема, і куди тебе знесе – дідько його знає. Та це ще нічого в порівнянні з Татарбунарським та Кілійським районами на Одещині. Хто полем, хто несе своє авто, хто просто плаче, бо не може, просто по-людськи не може зрозуміти, де ж їхати. Маршрутні спринтери «летять» польовими дорогами. У них час – гроші, пасажирів ділять на дві категорії: туристи, бо моляться, і бувалі, бо вже не моляться, звикли. Хоча чи можливо до цього звикнути? Ні, навіть не варто пробувати, не треба до такого звикати.

А зараз в моєму рідному селі сезон полуниць. Люди не уявляють, хто приїде до них за продукцією, чи як довезти самим все це на «Привоз». Скажете – перекривають най дорогу. У відповідь почуєте – та скільки можна перекривати?!

І все це траса міжнародного значення Рені-Одеса.

Про хворих взагалі мовчу. Бабуся їхала в онкоцентр обласний для бюрократичних нюансів і ледь не вмерла від втоми і тряски. Що порадити вагітним?..

І, дивлячись як живуть люди, мені не соромно за Україну, ні. Мені боляче і хочеться спитати у державотворців ось що. Ми  часто бачимо статті – їздили переймати досвід поляків, німців, чехів і так далі. Скажіть, будь ласка, де він, той досвід? Просте питання – що ви там переймали всі ці 25 років!!! Війна два роки, а 23 ви що робили з тим досвідом? Витрачали наші кошти і їздили, фоткалися, пики розумні робили, а як зробити прозорим робочий ринок так і не спиталися. Як убезпечити партії від впливу олігархів – забули взнати. Як податки нараховувати – теж вам було не до того. Як нам вдається це дізнатися, навіть не знаю, сама дивуюся, мо чакра якась інакша відкрита..

 І байдуже: порохи, юлі, віті, зайці… жах  в тім, що по місцях ми всі тепер теж маємо маленьких віть і пєть. І вони теж їздять, досвід переймають, дивляться, повертаються і розказують про впровадження. Але щось не те ви, мабуть, впроваджуєте. Може ви інструкцію загубили? Так скажіть, ми попросимо передати, а нам передадуть, гарантуємо…

 

Дійсно, як так можна ненавидіти нас, щоб прирікати жити в окопах по всій країні… але ж не копай чужому яму!

 

Переглядів: 2702
0

Додано у в Різне

Відколи почалась війна смерті почали, на жаль, ставати статистикою. Статистикою, коли чуєш цифри, та зовсім не так, коли гине хтось хоча б трохи знайомий...

Після Майдану першою втратою був для мене волонтер і керівник Городенківського осередку ПС Юра Дутчак (Шумахер). Не можу сказати, що добре його знала. Так, кілька разів бачились у штабі в Франківську, коли приїжджав. Та отримуєш шок коли дізнаєшся, що людина поїхала на Схід відвезти допомогу, а назад вже привезли тільки її тіло.

Кожна смерть - це щось обірване всередині тебе. Не можу уявити як переживають це рідні і близькі. Звідки набираються мужності перенести все. Третій рік війни, а смерть періодично заглядає в домівки українців і кінця ще не видно. Чи готові більшість з нас переживати наслідки війни? Чи розуміють, що відбувається трохи далі на схід від нас? Не забуваймо...

Позначити в: волонтери
Переглядів: 2506

Додано у в Різне

Якось то мені старому получилосі побувати у місцевій типураді. А чо типу, то зара поймете...

То от шось типуроботяги ради шось собі роблять, а потім підпихают отим, шо звуться слугами народу готові рішення. А як не голосуют, то сі сильно сварят. Особо ота, шо рахує в паперах. Ой і голосиста ж баба. Як зачинає, то вже сі не диве, шо по регляменту (то у них так то, шо каже кілько шо рішати називаєсі) вона лише зо три мінути мала права так репенити, виходит як у тому анігдоті - вийшли дві баби з тюрми і ше десіть років під брамов балакали, так ото у неї ті три мінуті мінімум на пів години, а то й довшіше, поки не заставит 14 штук люда руки підняти. Бо ж її то добре пече. А єслі шо, то отой самий главний ше раз і ше раз пояснює, аж поки всім не надоїст. То ж навіт до кінця не витримают і руки піднімут - їсти то сі хоче, в животі бурчит. Як не піднімут, то вже кримінал. Грошики то вже пішли, а оборудка то без піднятих рук незаконна. Але ж то не привикати - у нас споконвіків так було.

Ото ше недавно дивлюсі - риют каналізацию, ремонтуют... а ні паперчика на то нема. Та шо, задним числом зроблєт, то ж той шо підрядчик чи як його на А... так завсігди привик. Він тут один такий всьо вміє і всьо робит - іншим зась, бо ті сі так ділити не вміют... Головне, шо не зима, шоб не вийшло як з тотим асфальтом на Грушевській вулици. Весь станіставівський народ сі за голову лапав як то по снігу асфальт кладут. А то такой в Галичи нові технології. Ая, Ойропа!

Так ото воно як... Захтіли вони ше одні покої порихтувати в типураді. Та порахували на тисіч двісті. Моя баба сі за голову аж вхопила як почула. Та якби нам такі гроші, то жили би як пани. У хаті всьо би відрихтували і пару бичків би купили, та шо там пару! Скоро онучки до шлюбу по черзі - то зразу би видко було, шо пани...

А тута одні покої. Та навіть як такі величеські як наша хата, то де ж такі грошества? Ото ми вже з бабов рахували і так сяк, чим то тоті ремонти сі мают робити, то певно матеріяли як в януковича. Будемо ходили як до музею сі дивити. Але то певно ми рахувати не вміємо такої...

Ну покашо будьте здоровенькі, бо натомивсі я за день. А такі складнощі думати - не корову дояти.

Ше потім розкажу вам як то тєжко в тій типураді живесі. І неволя і чужина раз по раз плужать по чорній силі. Надобраніч, мої ріднесенькі!

b2ap3_thumbnail_201.jpg

Переглядів: 2259

Додано у в Різне

2e1ax_default_entry_20160401-161452.jpg

Моя бабуля... останні два роки я її називала сєпарша, десь ми сварилися, часом вона голосувала за правий сектор, коли мій тато аж занадто на неї вже тиснув, а останнім часом не говорили через хула півроку. 

Що потягло мене того вечора набрати її, відомо лишень Богові. 

- Я думала ти викреслила мене зі свого життя...

- Я викреслила лишень твої погляди, бабуль, привіт.

Мама каже, що вона того вечора світилася від радості, а вже через два тижні її світило узд, але без радості, а формально - рак. Рак без права на життя і шанси... і тікають в такі миті всі дурниці політичні, партійні, світові бренди, магнати, лідери... тікають слова і сльози не стікають. 

Так, ми всі знаємо, що цей день чекає кожного... але якщо подивитися на все це крізь свою маму. Моя ж бабуся її мама, і їй болить, вона доросла вже, сама бабуся, це життя, але ж крізь неї якщо дивитися на світ - стає лячно, що житимеш не те, не з тими й не там і не про те...

І хто вправі дорікнути когось, що він жив не так... комусь вже відома формула саме того життя? Хто гарантує, що там в останню мить не пожалкуєш про усе, що робив, бо раптом усвідомиш нікчемність усієї своєї душі. І ніби є усе в тобі - статус, гроші, влада, вплив. А от душі нема і вже в кінці її ж не заробити, не проміняти ні на що, підеш в світи і з тим що є. Мабуть так народжується порожнеча...

Тішить лиш одне, що тато своїм життям показав мені, як треба вміти прощати... як довго не розумілося того, скільки часу витратилося на спроби нести образи й зради, скільки нервів вмерло через те, що не вартує ані миті життя... і ось так, прощаючи бабусю і себе, одна одну, я дякую Всесвіту, що вона є в моїм житті, хоч і сєпарша, хоч я її не можу зрозуміти, але не прийняти теж не можу, кажіть що схочете, та зупиніть вже цю війну, яка залізла у родини, яка грішми своїми зруйнувала бачення білого і чорного, яка забирає від нас тих, хто вартий жити, але гине, яка призвела до того, що ми стали ненавидіти й радіти смертям... де тут Бог, де тут життя, де тут задум Всесвіту, де тут крапля чистої води...

як же смертельно небезпечно ховати правду...бо коли вона проростає у тілі темряви, болить усім сліпим, що вперше бачать світло і не вірять в нього... 

Переглядів: 1797

Додано у в Різне

Можете говорити що завгодно на тему - Майдан був проплачений, задуманий й  продуманий і все то знову дурня, скажу за себе - звичайно, такі події мають готуватися, десь провокуватися. Але хіба були б ми таким ж самими громадськими активістами та волонтерами без Революції Гідності? Навряд...

Моя одна хороша знайома каже - з вами вже неможливо просто прогулятися. Вона звісно жартує, але ж кожен жарт маю крихту правди. Так, з поодиноких активістів ми стали збиратися в маленькі групки і кожен започатковує свою діяльність. Але цього разу вона більш дієвіша. Ми вже не такі домашні, не такі тихоні, не такі безпорадні. 

Але частенько до душі доходять чутки - волонтери стільки-то відмили на тому, а вони собі гребуть навіть пакетики поліетиленові, їздять не на фронт, а відпочивати, співпрацюють з потойбічними силами мордору, зіпсовану банку із сотень закруток жадібно з’їдають і запивають все це нібито безкоштовним пальним. Чому б ні, це ж волонтери - активісти війни. А ще в нас найоплачуваніша робота і проплати в банку йдуть шифрованим кодом - безвозмєздно. Їздимо ми мустангах, ой, ой, ні, на поршах, на мустангах ганяють активісти-екологи, а ми на поршах, так, вибачте. І взагалі чого питаєте, вступайте в наші лави, тут "добра" на всіх стане...

https://www.youtube.com/watch?v=3yiP1JMtxDM

Переглядів: 2618
0

Розділи I, II

Стаття 1.

Україна є держава українців, які сповідуют свою суверенність, незалежність від оковитої і росийского газу, демократичність у виборі чільних урядників і жінки.

Позначити в: конституція україна
Переглядів: 2581

Усі права на авторські матеріали належать сайту Галич давній сучасний.
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за умови посилання на сайт Галич давній сучасний, а при передруку в інтернеті –
з активним гіперпосиланням на galych.com.ua.
© 2020 Галич давній сучасний
joomla3x