Галицькі писаки

З наївністю чекала висвітлення сьогднішнього голосування в райраді на 1+1. Чекала, чекала і поки кипів чайник, на каналі почався "Вечірній Київ"... мене ошарашило - як? сьогодні?! 19 лютого, коли щойно ще в новинах репортерка мало не ревіла з Майдану, розповідаючи як люди почали вшановувати загиблих протягом цих трьох днів... 

А їм так весело у шоу, плескають, жартують, радіють... чому, кому й коли?...

Вчора довелося миттю побувати у Києві. Чесно кажучи, розлюбила це місто, воно стало як суцільна меморіальна дошка. Скрізь сліди двохрічної давнини, а також безліч нових відміток все про ті ж події, коли палало, пекло, чаділо, вбивало, зривало маски людські і залишалися в нас лиш очі - дзеркала душ...

Ми закохувалися на Майдані не бачачи обличчя, нам вистачало блиску спільної ідеї, ми подавали руку - бо ти був такий ж у смолі, нас в метро впізнавали з чадним ароматом від речей, та, власне, ми самі несли в собі запах свободи,  ми місяці ще бугикали опісля, хтось ще довго мовчав, щось тримало в середині все, що змушувало прокидатися вночі...

А вони такі чисті й російськомовні, сьогодні 19-го лютого вони чисті щасливі й російськомовні...

Два ж роки тому батько мого Сашка отримав поранення і йому добре відомо, що таке коли крізь дим тобі зашивають ногу, колять антибіотик і ти йдеш далі до палаючих барикад...

Сьогодні ж малий каже: "Мам, вимкни!", - і якби банально зараз це не лунає, розплакалась...

Так ми втрачаємо країну, і це не проблема телебачення, це знову ж таки така от політика вседержавна - танцювати на крові своїх дітей, роблячи вигляд, що не зауважили, пропустили, недопрацювали...

А вчора йшли з кумою Майданом, вона щось розповідала, і я ніби все добре чула, та водночас спостерігала встановлення артвиставки - дерев"яних плит, які нагадують такі ж дерев"яно-безпомічні щити майданівців. На них зображені фото з життя загиблих, а на зворотній стороні бо бруківці та троянді... ось так просто, вишукано і природньо вшанують Кров Майдану. І от що маємо - з одного боку - цілий ряд заплановано заходів цими днями, з іншого грандіозний провал по телебаченню... як на мене до за два роки стільки знято документальних фільмів, що на тиждень  би вистачило, не те, що на три дні за цілий рік...

Революція Гідності болить і не зтихає... навідміну від віри...

15 лютого минає 27  років з дня виводу радянських військ з республіки Афганістан. А з чого усе починалося? Чому наші чоловіки гинули за чужу країну? До 1973 р. Афганістан був країною, де правив монарх – король Захір Шах. 17 липня 1973 р. принц Мухаммед Дауд здійснив державний переворот, скинувши свого двоюрідного брата з престолу. Він проголосив себе президентом країни, тим самим ліквідувавши монархію. На кінець 1970-х років Афганістан за рівнем економічного розвитку займав 108 місце. В країні не склалася єдина нація, хоч і панувала єдина віра –іслам. Центральна влада не була головною і не контролювала міжусобиці, що точилися між громадянами. Виникло суперництво між лідерами партії НДПА, створеної ще в 1965 році, що спричинило розкол партії. Так, Об'єднаний фронт комуністів квітні 1978 р.та лідери НДПА прийняли рішення про повстання. 30 квітня 1978 р.країну проголосили Демократичною Республікою Афганістан. Її очолив Н.М.Таракі, а його заступниками стали Б.Кармаль і Х.Амін. У травні 1978 р. в цій новітній країні було оголошено програму соціально-економічних реформ: знищення феодальних і дофеодальних відносин, демократизацію суспільного життя; ліквідацію національного гноблення та дискримінації; проголошення рівноправності жінок; ліквідацію неписьменності та безробіття; укріплення державного сектору економіки; дотримання принципів неприєднання і нейтралітету. При створенні реформування не бралося до уваги національні та культурні традиції населення. В грудні 1978 р. між СРСР і ДРА був укладений договір про дружбу і співпрацю. Політика нового керівництва викликала збройний супротив загонів самооборони та розгортання партизанської боротьби опозиційними партіями (Ісламська партія Афганістану- керівник Г.Хекматіяр, Ісламське товариство Афганістану на чолі з Б.Рабба-ні та ін.).Внаслідок внутрішніх конфліктів діяльність збройної опозиції погіршилась. Керівництво Афганістану звернулося за допомогою до СРСР. Після перевороту та усунення від влади Таракі розпочинається диктаторський режим в країні. Хто не погоджувався з режимом Аміна піддавався не тільки психологічному, але й фізичному насиллю, знищенню. Під кінець 1979 року в складному становищі опинилось керівництво СРСР, адже подальша підтримка режиму Аміна могла зашкодити авторитету СРСР на арені міжнародних відносин. В цей же час загострилися стосунки між США і СРСР, а також назрів конфлікт навколо Ірану. Тож, щоб не втратити позитивного іміджу, керівництво СРСР прийняло рішення ввести радянські війська на територію Афганістану. Тож вже 25 грудня, коли весь католицький світ відзначає Різдво Ісуса Христа, розпочалося введення радянських військ в Афганістан. Вже 27 грудня при штурмі президентського палацу загинув Амін. Нове керівництво очолив Б.Кармаль. Хоча ним були вжиті заходи для ліквідації наслідків терору та насилля, позитивних змін не відбулося. Розпочалася війна за віру іслам, що набрала форми джихаду. Із весни 1980 p., радянські війська поступово втягнулися в боротьбу з опозицією. За час перебування в Афганістані вони провели понад 400 операцій, але здолати партизанський рух не вдалося. Престиж СРСР навпаки впав, адже дії Союзу засуджували інші соціалістичні країни. А про втрати матеріальні й людські не було й мови. Люди масово гинули, а про виведення військ не йшлося. Мабуть, людські життя для вищого партійного керівництва нічого не значили. Аж, коли до влади прийшов М.Горбачов, а Афганістан очолив М.Наджибулла можна було думати про якесь примирення. Так, у 1987 році було проголошено курс на примирення. В 1988 році підписано угоду між Афганістаном, Пакистаном, СРСР та США про примирення та виведення радянських військ з країни. 15 лютого 1989 року радянські війська покинули Афганістан. Десять років точилися війна. Зламала людські долі, змінила життя країн. За історичними даними в цьому кровопролиттю, необдуманій війні загинуло 13 833 радянських солдат, серед яких 2378 українців. А скільки ще пропало безвісти? Скільки солдатів-афганців втратили своє здоров’я, повернулися зі зламаною психікою й втратили життєвий орієнтир? Минули десятиліття. Сьогодні мало хто згадує про ті страшні роки воєнного мороку. Здавалось би, Афганістан так далеко від нас, але він назавжди змінив свідомість сотні тисяч українців ( за різними даними в Афганській війні взяли участь від 150до 160 тисяч осіб). Він назавжди сивим мороком закорінився в нашій пам’яті. Бо, напевно, нема в Україні такої родини, якої б не торкнулося те Афганське кровопролиття. Сьогодні їх, героїв-афганців, стає все менше й менше. А ті, що залишились не охоче розповідають про ті страшні роки. Лише мовчки ідуть на могили до своїх побратимів. Запалюють лампадки, низько, склоняючи голови. А десь у полі свище вітер, тихо наспівуючи : «Не твоя війна, не твоя…» З нагоди відзначення цієї дати за ініціативи голови районної організації спілки ветеранів Афганістану Михайла Вітовського в районі було проведено акцію «Свіча пам’яті». Біля пам’ятника загиблим воїнам-афганцям у м.Галичі, ветерани Афганської війни схилили голову у хвилині мовчання, віддаючи пошану тим, хто пройшов пекло війни і не повернувся. 

Запрошуємо усіх галицьких писак долучатись! На нашому сайті ви маєте можливість поділитись своїми роздумами, фото, відео, розкрити цікаві теми, виявити проблемні місця нашого району. Галич - місто активних людей! Долучайтесь!