Розпочнемо з назви
Отож, львівський історик О. Купчинський вважає, що назва населеного пункту утворена від праслов'янського чи слов'янського імені Желібор. Щопрадва, існують й інші версії про походження даного найменування. У самих же Жалиборах побутує легенда про те, що в давнину ця місцевість була вкрита непрохідними лісами — борами, в яких проживали люди. Тож із топоніма "жалибори" можна виокремити дві складові частини: «жили» (обжиті, залюднені) та "бори".
Згідно з іншим переказом, назва села походить від імені монаха-самітника Жилибора. Він заснував монастир на високому пагорбі, поблизу якого виникло поселення, назване на його честь. Утім, уродженець села педагог Ілля Романів вважає, що ім'я Жилибор — це насправді перекручене прізвище Шеліборський, котре носив ігумен монастиря.Та найправдоподібнішу версію все ж висунули автори "Малої історичної енциклопедії Галицької землі" І. Петраш та М. Павлусь. На їхню думку, село назване на честь пана Желіборського — поміщика, який проживав на даній території. Відомості про шляхтичів Желіборських та їхній родовий герб доніс до нас вірш невідомого автора XVI ст.:
"Желиборских двь косьі в купу ся злучили
Для того, аби волков драпьжньіх губили,
Придано крест, знак певньїй менжного звьтязства,
През крест всь з давньїх часов триумфуют паньства,
А тому клейнотови подпорою славьі Зостал
Арсеній ньінь з єпископской справьі".
Однак археологічні розкопки наводять на думку, що на території Жалиборів могло існувати поселення ще в часи Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Оскільки дослідники знайшли в даній місцевості бронзову прикрасу XI ст., а на узвишші гори Малаховець — давньоримські та арабські монети.
Перші згадки
Вперше в історичних джерелах Жалибори згадуються в 1375 р. У другій половині XIV ст. власником села був шляхтич українського походження Дмитро зі Скоморохів (зг. в 1385 р.), у першій половині XV ст. — Петро зі Свистільників (зг. в 1440 р.). Після нього село перейшло до Михайла з Свистільників (зг. в 1463 р.).
У XIV і до першої половини XVI ст. село було невеликим за розмірами, а у 1515 р. мало лише 1 лан орної землі. В 1578 р. їх стало 3, один із яких належав місцевому священику.
с. Жалибори (польська карта 1930 р.)
Монастир
Колись давно ще у ХІV ст. розпочав своє активне життя чоловічий монастир, збудований на височині неподалік села Жалибори. За переказами старожилів, його засновником був чернець Мелех, ім'я якого і дало назву монастирю, як і височині. Мелеховець — називають це місце, таємничість і святість якого збереглася і по сьогоднішній день. На найвищій точці Мелеховця височіє напівзруйнована скульптурна споруда "Святої" з латинськими написами, а на схилі під нею неначе німі свідки стоять руїни монастиря. Постать "Святої" видно з будь-якого місця в селі. А неподалік від неї б'є цілюще джерело, біля якого проходило Водохреща, водою з якого хрестили дітей, омивали покійників.
Ченці монастиря обробляли поле неподалік Мелеховця, забезпечуючи собі існування. Також вони займалися лікувально-цілительською діяльністю. Сировину для цього збирали кругом Мелеховця і на Касовій горі. Місцеві жителі зверталися до них за ліками. Так проіснував монастир протягом трьох століть, поки десь у XIII-XIV ст. його не спалили монголо-татари. Ченців перерізали, а монастир зруйнували настільки, що місцеві мешканці не змогли його реставрувати.
На пам'ять про знищену святиню жалиборці витесали із суцільної брили каменю скульптуру коронованої Богоматері з Дитятком на руках і встановили її на горі Монаховець.
Напис латинськими буквами на низу статуї
"Свята", яка оберігає село від усяких нещасть.
Чим жили жалиборці
Працюючи на своїх полях, селяни протягом декількох століть були змушені обробляти і панські лани. В документах другої половини XVI та першої половини XVII ст. повідомляється про коморників, які один день на тиждень відробляли панщину. Крім роботи в полі, вони платили грошовий чинш, виконували різноманітні повинності, тощо. У 1680 р., обурені збільшенням обсягу панщизняних робіт, жителі Жалиборів, Кінашева й Бовшева розпочали самовільну вирубку дерев у лісах пана Адама Росовського, чим завдали йому матеріальних збитків на 3 тис. злотих.
Є відомості, що у 1689 р. в Жалиборах та Кінашеві сарана з'їла усе збіжжя на полях, "сіножаті були до того знищені, що навіть не було видно трави. Все навкруги залишилось пусткою", через що у селі почався голод, від якого померло багато людей.
Поміщицький фільварок с. Жалибори
Довший час власниками населеного пункту були дідичі Кунашовські — Антоній (зг. в 1750-1797 рр.), Кароль (зг. в 1799 і 1803 рр.), Віктор (зг. в 1832 р.) і Норберт (помер 23 березня 1840 р., похований на сільському цвинтарі), а також Подлєська Юзефа (зг. в 1926-1930 рр.).
У 1857 р. в Жалиборах засновано парохіальну школу, яку із 58 дітей шкільного віку відвідувало лише 22-є. Спочатку в ній учителював дяк, а першим педагогом жалиборської школи став Василь Марущак (зг. в 1862 р.).
На поч. XVIII ст. жалиборці побудували нову церкву на земельній ділянці, подарованій дідичами Кунашовськими. Відомий дослідник культової архітектури М. Драган у книзі "Українські дерев'яні церкви" так описував її: "Церква святого Іллі з дерева, тесаного сокирою, ліплена, покрита ґонтами, вікна оправлені в дерево, залізний замок, дзвіниця на фіртці". Переживши кілька ремонтів та реставрацій, жалиборський храм проіснував близько 180 років.
У 1878 р. на його місці парафіяни розпочали будівництво нової церкви, яке тривало 2 роки. За свідченням старожилів, храм зводився майстрами з Гуцульщини.
Церква св. Іллі
Церква побудована у 1880 році під керівництвом Семена Гойя і носить ім'я Святого Іллі. Знищена за часів комуністичного режиму, але при допомозі громади села вона реставрована і почала діяти з 1990 року 10 вересня. 25 жовтня 1992 року в селі відправив першу службу Божу отець Михайло Гой уродженець села.
Храм прикрашає величний купол, увінчаний греко-католицькою символікою, а ступінчастий верх критий бляхою. Вона вистояла І та ІІ світові війни. 2 серпня 1991 року церковні ворота гостинно відчинено для парафіян села.
У 1996 році на храмове свято Іллі було відкрито каплицю. По східному боці села на високій горбовині, стояла кам'яна споруда Божої Матері. Старші люди говорили, що Матінка Божа своїм омофором берегла село від усяких пошестей чи воєнних нещасть.
Життя у ХХ столітті
Великої шкоди Жалиборам завдала Перша Світова війна. В цей період прокотилася Галицька битва - одна з найбільших битв цієї війни.
У 1915 р. під час бойових дій згоріло багато селянських хат, а також церковна дзвіниця, з якої російські солдати ще раніше забрали 4 маленькі та 5 великих дзвонів. Уцілів лише панський фільварок, у якому розміщувався штаб 239-го німецького полку.
Коли було проголошено Західну Українську Народну Республіку, близько двадцяти хлопців зголосилися до Української Галицької Армії — УГА. В журналі "Червона Калина" в 30-тих роках була розміщена світлина цих колишніх вояків за волю України.
У центрі Литвин Омелян Павлович (нижній ряд) за переказами на фото січові стрільці с. Жалибори
У першій половині XX ст. в селі діяли читальня "Просвіти" (заснована в 1901 р.), товариство "Січ", гуртки "Сільського господаря" та "Рідної школи", товариство "Відродження", Союз українок, господарсько-споживча спілка (1925), кооператив "Надія" (1934).
Село мало свій оркестр (керівник Семко), який славився на всю округу. Без цього колективу не обходилося жодне свято чи весілля у Жалиборах та багатьох сусідніх населених пунктах.
Хор читальні "Просвіти". Диригент Семен Бульба. 1930 р.
Сільські музики із Жалиборів на весіллі у Старих Скоморохах
У селі було 150 господарств — всього біля 800 осіб населення. Небагато дітей вчилось дальше по закінченні шестирічного навчання в місцевій школі. Та все ж таки було декілька учнів станиславівської чи рогатинської гімназій. В більшості молоді, талановиті люди вчилися самотужки. Книжки видання товариства "Просвіта", "Дешева книжка", "Самоосвіта" та й інші публікації концерну Івана Тиктора допомагали здобути потрібне знання. Завдяки чому Жалибори стало національно свідомим селом.
3 липня 1941 р. в Жалибори увійшли німецько-фашистські війська. За час окупації до Німеччини було вивезено 51 особу, спалено 30 дворів. Звільнили село частини Радянської армії 25 липня 1944 р. У бою за населений пункт загинув командир 4-ї роти 873-го стрілецького полку 276-ї Темрюкської дивізії ст. лейтенант Юхвітов Петро Сергійович, якому посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
6 березня 1949 р. у селі створено колгосп ім. 8 Березня. В 1951 р. його назву змінили на більш ідейну — ім. Сталіна, а в 1959 р. об'єднали з кінашівським господарством. У 1968 р. введено в дію восьмирічну школу.
У часи перебудови в Жалиборах був створений осередок Народного Руху України (1989 р.). В цьому ж році над селом замайорів синьо-жовтий прапор, піднятий Іваном Сірком та Теодозієм Скотарем. 10 вересня 1990 р. відбулося посвячення заново відкритої церкви св. Іллі. На базі колгоспу ім. XXI з'їзду КПРС утворилася селянська спілка «Дружба». Тоді ж (1991 р.) створено і сільську раду. У 1992 р. розпочалася газифікація села.
Відомі мешканці Жалиборів
Душею, порадником, лікарем і всім, що могла дати одна людина зі своїм шляхетним характером, був всіма улюблений учитель і директор школи, уродженець Тернопільщини, Омелян Литвин.
Литвин Омелян Павлович (1884-1964 рр.) – народжений у с. Супранівка Підволочинського р-ну Тернопільської обл.
Омелян Литвин мав закінчену Львівську учительську семінарію та вищу австрійську офіцерську школу. У 1914 році вступив до армії Січових стрільців. Прослужив в чині хорунжого, за бойову доблесть був ушанований високої нагороди Української Бойової Управи, яку заповів покласти в труну. Після демобілізації пішов працювати вчителем з 1921 по 1954 рр. працював вчителем в с. Жалибори. Вся культурно-масова робота в читальні "Просвіта" проходила під його керівництвом. Він офірував частину своєї зарплати на закупівлю книжок до бібліотеки.
Організовував і підготовляв вистави: "Верховинці", "Назар Стодоля", "Невольник", "Москаль Чарівник", "Сто тисяч" та інші, за що був переслідуваний польською поліцією. Завдяки його праці його поважали люди, прислухались до порад та були національно просвітленими.
У 1932 р. в селі створено осередок ОУН, засновниками та активними діячами якого стали І. Романів, Юрій Крижалка, Василь Петрик, Михайло Хомин та Іван Хомин. Хомин Іван та Хомин Михайло за свої політичні переконання відбували в польському концентраційному таборі для політв’язнів Береза-Картузька.
В 1939 році було осуджено на 10 років тюремного ув’язнення по політичній статті жителя Жалиборів Петрика Василя, а в березні 1940 року органи НКВС заарештували Щуцького Михайла Йосиповича та Онисько Миколи Івановича. 22 червня 1941 року були заарештовані колишні в’язні Берези-Картузької Хомин Іван та Хомин Михайло. За свідченням Перекліти Богдана Дмитровича (1930 р. н. жителя с. Жалибори) їх було заарештовано до Станіславської в’язниці, де і були розстріляні при відступі радянських військ. Родичі, які після захоплення Станіслава німецькими військами, шукали їх у в’язниці, але не змогли впізнати тіла, оскільки вони були сплюндровані гусеницями до невпізнанності та нагадували місиво із людських тіл та одягу.
На перший погляд, це була звичайна інформація про чергове виявлення на території області вибухонебезпечних предметів, якби не одна обставина — дві 100 мм і три 149 мм кумулятивні реактивні гранати часів Другої світової війни (ці боєприпаси більш відомі під назвою фаустпатрон знайшли під час розкопок (ексгумації) німецьких вояків на присадибній ділянці в селі Жалиборах Галицького району.
Встановити, хто були загиблі вояки неможливо, бо в могилі не виявили жодних документів і все свідчить про те, що людей поховали без одягу. Але, на думку Мирона Старка, це були солдати, може, серед них був і офіцер, котрі залишилися прикривати відступ своїх військ.
6 березня 1949 р. у селі створено колгосп ім. 8 Березня. В 1951 р. його назву змінили на більш ідейну — імені Сталіна, а в 1959 р. об'єднали з кінашівським господарством. У 1968 р. введено в дію восьмирічну школу.
У 1963 р. за рішенням районної ради в Жалиборах закрили церкву. Офіційно було видано розпорядження про передачу церковного приміщення під шкільний склад, але фактично воно майже 30 років стояло пусткою. Місцеві партійні активісти розбили іконостас, зафарбували розписи на стінах храму. На щастя, під час опису церковного майна жителям села вдалося винести і сховати більшість образів та книг, предметів церковного реманенту. Багато речей врятував від знищення паламар Михайло Белей. На початку 80-х рр. стан церкви був катастрофічний. У часи перебудови в Жалиборах був створений осередок Народного Руху України (1989 р.). В цьому ж році над селом замайорів синьо-жовтий прапор, піднятий Іваном Сірком та Теодозієм Скотарем. 10 вересня 1990 р. відбулося посвячення заново відкритої церкви св. Іллі. На базі колгоспу ім. XXI з'їзду КПРС утворилася селянська спілка „Дружба". Тоді ж (1991 р.) створено і сільську раду. У 1992 р. розпочалася газифікація села.
Сьогодення
У 2007 рік приніс пуск контейнерної паливної станції, що дало змогу обігріти шкільні корпуси, при запроваджені нових енергозберігаючих технологій. На даний час у Жалиборах діють Жалиборівський НВК, фельдшерсько-акушерський пункт, Народний дім та бібліотека.
Улітку 2009 року в с. Жалиборах було проведено ексгумацію чотирьох німецьких воїнів. Наводимо інтерв’ю з керівником розкопок Мироном Старком, яке взяв журналіст Ігор Никорович: "У Галицькому районі в похованні німецьких вояків знайшли фаустпатрони. На перший погляд, це була звичайна інформація про чергове виявлення на території області вибухонебезпечних предметів. Якби не одна обставина — дві 100 мм і три 149 мм кумулятивні реактивні гранати часів Другої світової війни. Однак встановити, хто були загиблі вояки неможливо, бо в могилі не виявили жодних документів і все свідчить про те, що людей поховали без одягу. Але, на думку Мирона Старка, це були солдати, можливо, серед них був і офіцер, котрі залишилися прикривати відступ своїх військ".
Жителі села брали активну участь у Революції Гідності. За період війни на сході нашої держави (АТО) троє жителів села були призвані та приймали безпосередню участь у проведенні бойових дій: Багира Михайло Васильович, Гой Ігор Степанович, Вульчин Василь Дмитрович.
У 2016 с. Жалибори ввійшло в першу об’єднану територіальну громаду на теренах Галицького району - Більшівцівську ОТГ.
Підготував В. Возняк