Субота, 27 жовтня 2018 19:26

Записки з часу війни. Остап Макарушка. Частина 2

Представляємо вам другу частину "Записок з часу війни" Остапа Макарушки [Дїло, 1916], з котрими, мабуть, знайомі переважно лише історики, котрі цікавляться історією галицького краю.

Балакучий був дїдусь. Коли тестеви стало ліпше, зайшов до нас одного дня двічи і балакав за кождим разом по кілька годин. Спорити з ним годі було — тай не оплатилось би. Йoгo полїтичні та суспільні погляди були такі архаїчно-наївні, з консервативною закраскою російського крайного націоналізму, що переконати його у противнім було немислиме.

Першого дня пoвiз свою роту на наш молебен, але, як в церкві почув, що там молять ся за Франц Йосифа і за покоренє під його ноги ворогів й супостатів, так вже більше aнї сам не пішов, анї солдатів не водив. Але треба признати, що свого невдоволеня по тій причинї нам нїкому не заявив.

З його салдатами говорив я доволї часто, а ще частїйше мої сини ґімназисти. Між ними тільки кількох, іменно оден, що був в Америцї і там з нашими Галичанами кілька літ працював, — говорило все по нашому, инші звинялись, що до "барина" їм, салдатам, не яло ся говорити по "хахлацьки". (Ті самі салдати, як вертали в маю з-під Коломиї в Росію, розмовляли вже по українськи! Від них тоді й довідалися ми, що Сапунов, ранений в сїчни під Коломиєю, помер в шпитали в Вижницї).

Як прийшов приказ іти з ротою до Коломиї, прийшов до мас Сапунов з олівцем і карткою паперу, списати собі села, якими має з Галича до Коломиї йти. Мапи у нього не було!

Раненько прийшов до мого тестя і поцілував в руку: "Батюшка, благословіть!"

Опісля вийшов на подвірє, виліз на колоду, та махаючи рукою до своїх салдатів, став кликати до них, зовсім не війсковим способом: "Ану, молодці, в поход, в поход!"

Не тільки менї, війсковому чоловікови, бувшому офіцирови, видалась така "команда" незвичайною, прямо смішною, але такою видалась вона навіть нашим слугам. "Та що то за війско? От як в нїім комендерують".

Молодці не дуже спішились в поход. Поволи убирались, а ще поволійше стягались. Москалі на все мають час.

По відході роти Сапуновa, яка у нас стояла мабуть чи не тиждень, були ми вже в силї зложити собі сяку таку характеристику російських офіцирів і салдатів. Правда, не було се лїнїйне війско, а ополченцї, не Москалї, а Українцї, не активні офіцери нової школи, а старий відставний підполковник, поміщик, але все таки вже тепер можна було судити про те, який дух панує в цїлій армії і яка там карність. Опісля ми мали аж надто часто нагоду переконатися, що наші перші вражіня і осуди не далеко відбігли від правди.

І так в часі російської офензиви в Галичинї дух в армії був гарний, не так із-за московських побід, як ізза аґітації, веденої між війcкoм дуже ревно і справно. Кождий салдат був переконаний, що він, воюючи з Ґерманцями і Австрійцями, веде "святу війну". "Ми прийшли сюди, щоби освободити вас християн від євреїв. У вас же все тримають євреї: міністер — єврей, ґубернатор — єврей, судія — єврей, офіцир — єврей, всю землю мають євреї, навіть церковні ключі переховує єврей". Та коли салдати, побувши кілька місяців в Галичині, переконалися наглядно, що їх обманено, коли побачили, що наш селянин, хочаб нераз й біднійший від їх мужика, живе о много культурнійше й того їх мнимого освободженя від "єврейської" неволі собі не бажає, так тоді салдати стали голосно негодувати і банувати за миром. "Та чого ми брат брата різати маємо? А нам сказано, що то ви самі нас закликали".

На тім й кінчився цілий полїтичний світогляд пересічного російського солдата.

До свого офіцира салдат не має довіря, ні кошами, ні привязаня, ні любови. Довірє і пошану жовнїра до офіцира мусить основуватись на тих лицарських прикметах, які повинні все знаменувати, офіцира і на солїднім знаню війскової штуки, а пошанованє і любов на тих загально-людських чеснотах, які в інтелїґентного чоловіка, офіцира, повинні в висшій степени проявлятись, нїж у салдата і салдатови за взорець служити. Отже імпонованє жовнїрам знанєм, точним виконуванем обовязків і лицарськими чеснотами є найлїпшою і найпевнїйшою запорукою війскової карности. Того російським офіцирам на жаль недостає, тому й старають ся удержувати карність одні занадто великою строгостию, другі за далеко посуненою фамілїярностию, а наслїдок того є все від'ємний.

[Дїло, 31.03.1916]

За весь час менї не лучалось чути нї одного салдата, який з пошаною говорив би про своїх офіцирів: один пяниця, другий злодїй, третий дурак, инший розбишака, салдатам зуби вибиває і т. д., і т. д.

"От нам, салдатам, заказано "водку пить", то й офіцирам цар не велїв пити! А вони що роблять? День в день "водку" пють і в карти грають. А як наш брат де раз напєть ся, так карають-карають, що Господи змилуй ся! От яка правда!"

"Або ось таке! Яку нам їду дають й чи все те дають, що належать ся? Хлїб все гливкий, що тільки коники з нього лїпити, a кора гpyбa на палець та спалена на уголь; замість мяса фляки, a зyпa — не зупа, а помиї! Та й плата яка салдатови? В мирний час 50 копійок у місяць, a в воєнний 75, і то тільки тим, що є в занятім краю! А що ти вдїєш з такою сумою у місяць? От мій поручник — так той дістає 850 рублїв місячно, а що ще "наворує" на нас, бідних салдатах! Він вже прямо не знає, що йому з грішми дїяти!"

"Кажуть, салдат краде! Краде, бо мусить красти, як що не схоче з голоду згинути! А спитайте, хто нас учить красти. Котрий офіцир не краде? Тільки от що: спіймають салдата на крадежи — набють нагайками, а офіцира не спіймають: не годить ся! От вчера: "купив" наш офіцир для своєї роти корову на мясо; "купив", давши за неї одного рубля бідній мужичцї, що прибігла рятувати від салдатів свою корову, яку вони не питаючись у неї забрали; два рублї дав своїм салдатам "за дорогу", разом видав три рублї; а скілько він в рахунку за неї поставив? Безперемінно 80 або й 100 рублїв!"

Таких оповідань про офіцирів наслухались від салдатів стільки, що аж вкінцї остогидло. Опісля не треба було й від салдатів довідуватись про цїнні чесноти російських офіцирів: ми мали за цїлу довгу зиму й весну багато нагод пізнати їx зблизька.

Казали нам бувало деякі наші люди, що у Львові та з Станиславові стрічалися й інтелїґентні російські офіцири. Ми не мали щастя з такими стрічатись. Попадався вправдї инодї й офіцир добродушний, спокійний, але інтелїґентних не було, хоча й ми пізнали ріжних богато, бо мешкали у нас сфіцири від піхоти, кінноти, артилєрії, воздухоплавних віддїлів, піонїрів і греків. Були офіцири чинні і запасні (резервові), з ріжних станів образованого російського суспільства й чиновництва, були й лїкарі і батюшки (війскові капеляни), але у всїх них деспотичний російський режім втиснув в душу однаковий, вузкий, односторонний сьвітогляд, якого осередком є одно божище: велич російсього народа й держави, яку розуміють по свойому: Росія простора, могуча, сильна, богата, має населеня 160 мілїонів! Филї "русскаго народа" сполочуть Австрію, заллють Ґерманцїв. І та віра в стихійну силу Росії не дає працювати поважно над собою і над культурним двигненєм народа. Адже Росія посїдає й так вже всї засоби материяльної й моральної культури в такім богатстві, що можна надїлити ними ще й других!

Така ідеольоґія російських офіцирів.

А не дай Боже висказати перед ними думку, противну їх світоглядови: се почитають вони сейчас за обиду Росії, царя, "русскаго народа", православної віри; дискутують, а радше сваряться зденерзовані, піднесеним голосом, так що товариська розмова з ними є дуже немила, тай — небезпечна з огляду на страшно розгалужену між Москалями систему доношуваня й шпіонажі.

Ось найблизший болючий доказ.

В кілька тижнїв по відходї роти Сапунова заїхало раненько перед наш дім парохіяльний 3 салдатів візочком і кажуть моїй тещі, що вони приїхали від ґенерала, який просить батюшку до себе. Був дуже поганий, осїнний ранок; тесиь, що тодї від кількох днїв не вставав з постелї, не чув ся й того дня на стільки дужим, щоби міг вже постїль покинути, але приказ ґенерала, переданий устно простими салдатами, був такий катеґоричний, що хорий тесть здвиг ся, убрав ся, взяв футро й поїхав з салдатами до ґенерала, що був тодї в Галичи командантом залоги.

Чекаємо годину, дві, три — тесть не вертає. Отже вибираюсь з шваґром шукати. Заходимо вперед до етапної команди. "Так і так, — розказую там одному грубому, з роздутим лицем, нахмареному підполковникови,— нинї рано салдати виїхали по старенького декана з Залукви, й доси він не завернув. А там люди ждуть його по парохіяльним дїлам". — "Він верне, верне", потїшає нас підполковник, не дивлячись на нас прямо, а тільки боком. І нї слова більше. Бігаємо від одної команди до другої: до полїцмайстра, до жандармерії, до маґістрату, до команданта міста — нїчого не розвідаєш, нїчого не розпитаєш. Аж тут дивимось, вертає болотом пішки мій старенький немічний тесть домів.

[Дїло, 02.04.1916]

"Чого хотїв ґенерал?" - питаємо.

— Донесено верховній командї, що я нарід бунтую, от він й дістав приказ, списати зі мною протокол і мене арештувати. А бунтую тим, що в богослуженях молю ся за цїсаря Франца Йосифа і прошу Бога покорити під його ноги всякого ворога і супостата. Се полїтична провина — так сказав ґенерал, а як я заявив, що я свому цїсареви складав присягу і доси нїхто мене від неї не звільнив, то він казав мене відвести до окремої комнати в сусїднім домі під салдатську варту, щоби я там розважив. По кількох годинах завізваний наново, видячи, що ґенерал не може не виповнити приказу верховної війскової команди, предложив я йому полагодити в сей cпociб справу: підчас окупациї я не буду згадувати нї цїсаря нї царя.

Полїцмайстер списав відповідну заяву, тесть підписав, а п. ґенерал вже не уважав відповідним, відослати старця кіньми, але позволив йому відійти пішки. Будь, знай, вдоволений, що не помандрував на Сибір, от що!

Був се ґенерал з польського роду, що цїкаво розпитував тестя про унїю, а як тесть сказав йому, що між церквою римо-католицькою і унїєю нїяких доґматичних ріжниць нема, він був дуже здивований. По сїм і цїле поведенє його з тестем було ще pозмірно доволї ввічливе, і може тільки завдяки сїй обставинї оминув тесть арештованя.

Опісля являлись часто російські офїцири і салдати на богослуженях та хоч молодий ревний сотрудник виголосив нераз проповідь, яка могла їм бути не по нутру, то вже нїколи до жадних властий отцїв не взивали. Боялись ми іменно за сотрудника, що з нагоди іменин вивезеного митрополита Шептицького у зворушуючій промові змалював образ релїґійної і народної дїяльности Архипастиря, а в зносинах з обаламученими "православними" галицькими міщанами заявляв рішучість ревного католицького священика. Не раз не два розголошували галицькі міщани і міщанки, що "єгомостїв" з Залукви вже вивезено в Росію.

Тільки раз ще взивав помічник начальника станиславівського уїзду, якийсь Балицький, війта з Залукви на допити про поведенє "батюшок", але що проворний війт зміркував, о що ходить, давав такі відповіди, що п. Балицький нїчого "неблагонадьожного" в їх поведеню знайти не зумів. Було се вже тодї, коли у воздусї чуло ся неначе, що Росіянам починає нещаститись.

_____

Надійшла зима зима, та довга, прикра і нудна зима під російським панованєм. В нормальних відносинах чоловік, засуджений в зимі жити на селї, може з користию ужити час на лєктуру і писанє, але підчас наїзду ледви чи був хто в силї читати й писати. Здатність думаня, сила волї і енерґії до працї дуже ослабли. В зимі ведеть ся житє комнатне, — тодї було воно для цїлої родини житєм у вязницї. Вийдеш у сїни — салдат або офіцир, станеш на подвірю — всюди салдати. Бо в наших господарських будинках стояло заєдно сїмдесять коний, а на подвірю 35 возів російської полевої пекарнї з відповідним числом салдатів. Всюди, куди ступиш, салдат і салдат.

Хлїб з полевої пекарнї в Галичи доставляли Росіяни возами на карпатські позиції від Долини по Коломию. Якби не те, що російські інжинєри не успіли через довший час направити зелїзничого моста на Днїстрі кодо Єзуполя, то хлїб булиб доставляли зелїзницею де Станиславова, а звідти до Долини і Коломиї, але робота коло направи мостів в Галичи й Єзуполи посипала дуже пиняво. Зелїзний міст в Галичи зірваний Австрійцями 2. вересня, направляли Росіяни кілька місяцїв, між тим як австрійські технїчні віддїли направили той сам міст, зірваний в лїтї 1915 Москалями, в протягу 1 місяця. Тож морока була чиста з доставниками хлїба. Щоденно вертають з великим гуркотом і тріском о 11. годинї в ночи, а инші вже о 2. год. по півночи ходять з лїхтарками по подвірю і вигукують, вибираючись в дорогу. Нїякої ночи не мали ми спокійної. Всї вони були майже самі Українцї з бесарабської, подільської та київської ґубернїї, люди з природи добрі, але дуже мало національно самосвідомі. Тільки один з них, доволї інтелїґентний, гарний і симпатичний салдат виявляв без застережень перед обома моїми найстаршими синами-ґімназистами свої антиросійські переконаня. Ті розмови, що вели ся часто між салдатами й моїми синами і взагалї нашими селянами, мали сей додатний наслїдок, що салдати покидали салдатську мову і ремонстрували проти називаня їх Москалями. "Ми не не Москалї, ми Українцї" — говорили по кількох місяцях побуту у нас.

[Дїло, 04.04.1916]

В тім невиносимім часї душевної депресії були ми жадібнї вістий відраднїйших, тимчасом poсійські часописи, які ми чимраз лекше і частійше мали можність набувати, спричинювали тільки погіршуванє психози, доводячи до нервового розстрою. Коли день в день читаємо в кількох часописях заєдно самі найкрасші звіти про успіхи російської армії, коли стан австрійської армії зображуєть ся там найтраґічнїйшим, а правди нї звідки не почуєш — тодї найсильніший дух тратить рівновагу.

А тут і цивільні російські власти давали себе також почувати. Начальник уїзду приказав війтам стягати від бідних, салдатами ограблених людий податки, а за ним і низші чиновним скубали, де могли. Кождий з них до сього мистець! Вийде бувало приказ: всі євреї-купцї мусять свої склепи поотвирати й торгувати своїм кpамом під загрозою 300 рублїв кари. Поотвирають жиди склепи, торгують. Заходить до склепу російський чиновник чи офіцир, питає: "Єврей, а є у тебе се і те?" — Є й се, є й те. — "Харашо, а чому ще й того нема, так ти торговщик, тримаєш склеп, а у тебе того нема, що повинно бути. Пожди, так ти кару заплатиш". Догадливий жид задобрює грізного чиновника дарунком в видї товару, або опускає цїну на закуплених своїм "симпатичним" покупцем товарах — і марево на якийсь час віддаля єть ся. В кілька днїв виходить приказ всї склепи позамикати. Біднїйші купцї радїють, бож вони й так нїякої користи з торговлї не мають, але богатшим купцям се не на руку. Чекають день, два, йдуть до полїцмайстра чи до начальника уїзду і "переконують" його про конечну потребу отвореня торговлї. Чиновник, звичайно, поясняє, чому він повелїв було склепи позамикати, і позваляє виїмково тому й сему склеп отворити. А другими дверми розсилає по містї кількох жандармів до таких купцїв, що по його думцї також повинні були би явитись "з прошенєм" дозволу отворити свої склепи. Приходять і ті "просити" і знов торгують якийсь час.

На тім тлї розповідали купцї між собою тисячі анекдот, инодї й дуже комічних. Але всї вони свідчили тільки про самовільне, безправне поведенє з горожанами для безсоромної наживи.

В Галичи був помічником начальника уїзду оден Татарин; війна була для нього наживою. Він успів за кілька місяцїв придбати собі гарні конї, коляску, кілька візків, кілька залубень, а як наближались різдвяні та великодні свята, дав жидам до пізнаня, що вони повинні явитись у нього зі святочними дарунками.

Лучив ся в Галичи на мостї випадок легкого постріленя салдата. Варту тримали там все невправні ополченцї, і от один з них, здрімавшись в ночи, мав випустити кріс з руки, патрон вистрілив і куля ранила легко салдата в рамя. Салдат очевидно не сказав правди: хтось стрілив до нього і зранив.

Другого дня ревізія в цїлім Галичи і Залукві, шукано за зброєю у цивільних людей. Зброї не найшли, але на Галич наложено контрибуцію 1.200 рублїв, платну до 24 годин. На закладників взято 18 найповажнїйших людий: 6 українців, 6 Поляків і 6 Жидів і поміщено їх на 24 годин в одній комнатї.

Зібраних 1.200 рублїв приносять до заступника начальника уїзду, висше згаданого Татарина. Він їх докладно почислив, всунув у шуфляду бюрка, замкнув, а потім звертаючись до міщан, що гроші принесли, каже преспокійно: 250 рублїв ще бракує!

Бракує, то бракує, нїчого робити.

Пішли, зібрали ще 250 рублїв і що-йно тодї випущено закладників.

Писали опісля російські часописи, ще до Галичини прислано саме шумовинє чиновництва. А може се написано так тільки тому, щоби по нїкчемним вчинкам тутешних чиновників не осуджено цїлого російського урядничого стану?

Згаданого Татарина не стало потім в Галичи, а російські часописи писали, що чиновника такого імени засуджено в Київі за обманства при війскових поборах, сповнені ще перед війною. Чи се той сам чиновник, не знаю.

За приміром свого начальства приймають подарки і дають ся підкуплювати низші чини, світські і війскові.

Без перепустки, а тільки з рублями в кишенї, можна було за російської інвазії перейти цїлу Галичину, перейти через фронт, а за горівку продасть салдат навіть царя.

[Далї, 06.04.1916]

В дорозї, хоч у тебе й є перепустка цїлком законна, робить бувало підофіцир, комендант сторожі, трудности, не пускає через міст, бо в перепустцї все щось знайде неправильного: то реченець минув, то підпис не такий, то печатка не виразна. За десять копійок робить ся нараз все "правильне" і ти спокійно їдеш до другого моста чи там рогачки, де повторяє ся знов та cама історія.

Наш сусїд, кандидат адвокатури, оповів нам раз отсю пригоду:

"Везу з Болшовець лїкарство для свого стрийка в 11 год. в ночи та журю ся, чи пустять мене через міст в Галичи. Переїздити можна було тільки до 9 вечером. Чи поможе поясняти салдатам, що мене в аптицї задовго затримали, бо прилагодженє лїкарства вимагало більше часу? Салдат не повірить. Не сподївався я, що лїкарство буде таке дороге і от менї лишило тільки три копійки в пуляресї. Приїзджаю на міст, пустити не хотять. Що тут дїяти? А там дома недужий стрийко чекає на лїки. Коби у мене яких кількадесять копійок, пустили би, а тут як сунутись до підофіцира з трома копійками. Та вкінци резиґнація бере верх і я всуваю йому весь свій маєток в долоню і за хвилю я вже їхав через міст домів."

Три копійки вистарчили на підкупленє російського підофіцира.

Вертає раз мій шурин зі Станиславова до Галича за перепусткою, якій не можна було нїчого неправильного закинути. Перед самим Галичем займає його сторожа, веде до сторожничої будки, щоби там при лавочцї переконатись, чи перепустка "правильна".

"Отсей пан дасть на чайок" — відзивається один з салдатів.

Нї, не дасть! — відповідає рішучо шурин. — Адже пропуск єсть.

Салдати здивувались, мабуть не доводилось їм в Галичинї почути такий рішучий протест.

"Ей, що пропуск, дай на чайок".

— Нї, не дам.

Зайнялись салдати, читали на всї боки перепустку, шукали на нїй чогось неправильного, передержали шурина якийсь час в своїм милім товаристві, вкінци таки пустили.

Наші галицькі "русскіе" переймали дуже легко лєкції підкупства і обманства від Росіян. Між ґімназистами, що виїхали в часї інвазії до російських шкіл, був також син одного галицького міщанина, семак. За кілька місяцїв приїхав вже на ферії до Галича в унїформі російського ученика. Раз явив ся в російській "фуражцї" у одного галицького купця на ревізію і казав собі дати кількасот рублїв, а нї то він його вишле на Сибір! Налякана жінка купця побігла до сусїда, зробило ся мале збіговище, десь явив ся небавом і жандарм, приведений, як опісля показалося, за гроші, студент в фуражцї утїк, а власть пояснила, що студент хотїв собі тільки пожартувати з купця, але того "невинного" студентського звичаю купцї в Галичинї ще не знають!

___

До моральних прикростий, які ми переживали в зимі, належав вид часто ведених через Галич австрійських полонних, бідних, обдертих, нїчим неподібних до тих стрійних бадьорих жовнїрів, що в серпни йшли походом проти ворога.

Спершу приводили найбільше старших людий, майже самих ополченцїв з карпатських гір, та згодом попадались в полон віддїли молодших жовнїрів.

Про них і через них творились серед наших людий ріжні міти і сплетнї, що перепущені через "москвофільський" фільтр галицьких міщан і міщанок, мали служити до цїлковитого пониженя всього, що австрійське.

Тільки часами доходили до нас вісти зі Станиславова, що якийсь там смілїйший полонений, ведений містом, відважив ся по німецьки, щоби конвойні не розуміли, видцїв потїшити, що Москалї мусять з Галичини забратись, що Австрія напевне побідить.

З полоненими поводились Росіяни всїляко: одні конвойні позволяли бувало обдїляти їх їдою і тютюном, другі били за те нагайками; ріжно їх і наглядали, тож і лучались доволї часто випадки утечі полонених. Патріотичні міщанки і селянки здобували тодї для утїкачів цивільні одяги, переховували їх в криївках, а опісля з грішми і їдою та "перепусткою", нарочно задля того від когось позиченою, виправляли дальше.

[Дїло, 07.04.1916]

Росіяни люблять робити полїтичний настрій, а один з проявів такої роботи було в кілька місяцїв по вступленю до Галичини пускати полонених, Українцїв і Поляків на родину по зложеню перед духовним відповідного приреченя, що полонений не буде більше брати участи в війнї. Найшлось, звичайно, дуже много таких, що того приреченя дати не хотїли, й ті йшли в Росію, але було й богaтo таких, що приреченє дали. В приреченю було сказано, що на случай "потреби" полонені мають з Росіянами піти до Росії. Звісно, всї ті полонені по відворотї Москалїв остали в краю і зголошувались сейчас до нашої армії, успокоївши свою совість тим, що вимушене приреченє не є приреченим.

Приречень не хотїли у Львові відбирати священики Українцї, тодї Росіяни знайшли собі инших.

Завелись Росіяни в своїм обчисленю, коли думали, що вїдпусканєм полонених домів з'єднають собі симпатію населеня і утвердять нас в пересвідченю, що їх становище в Галичинї вже дуже тривке. Чим більше полонених вертало домів, тим критичнїйше стали навіть прості люди відносити ся до перехвалок салдатів про російські побіди, тим більше виходили на верх слабі сторони російської армії, тим менше давано віру російським ґазетам.

Разом з полоненими, забраними під Тарновом в грудни, прийшла до нас вість про страшне пораженє Москалїв під Лїмановою про їх соромний відворот аж на ріку Дунаєць, про що анї одна російська часопись не згадала, а деякі подробицї, подавані полоненими на свій спосіб, про брак карности і тактичної справности у Росіян, причинювались тільки до скріплюваня надії на освободженє з під ворожої інвазії.

Другим способом, як викликувати настрій, було прямо дїтвацьке поведенє підчас спроваджуваня наших полонених до Галича. Наказувано тодї довший час бити в церковний звін, як у нас бють на пожежу. Люди збігались дивитись на полонених, а як питали, чого в звін бють, відповідали Москалї, що се мовляв на те, щоби люди прибігали пізнавати своїх рідних серед полонених. Але се битє в звін Росіяни покинули якось небавом.

Полонені, ведені через Галич при кінци сїчня і в лютім з карпатських гір, звіщали нам, що наші війска підсувають ся з Буковини через Коломию і від Ворохти через Надвірну до Станиславова. І дїйсно: нинї ведуть ґрупку полонених з Пасїчної, а вже на другий, третий день опісля з під Надвірної. Чим раз близше чути гарматні стріли з полудня. Ось вони вже по сїм боцї Станиславова, а за кілька днїв, дасть Бог, прийдуть наші до Галича!

Стріли все наближають ся. Між Росиянами в Галичи незвичайний рух: кладуть на Днїстрі ще оден деревляний міст, гонять людей цивільних до копаня шанцїв і стрілецьких ровів, жидів не пускають від роботи навіть на ніч домів, але зганяють їх ночувати до біжницї, де вони товплять ся, мов оселедцї, російські чиновники з Галича втїкають, а з ними й всї галицькі "русскіе".

В недїлю досвіта 26. лютого почалася відразу завзята пальба з гармат і крісів в околицї Крилоса, 6 кільометрів на полудне від Галича, і тривала до 9. години рано. От ми ладимось в Залукві приймати своїх офіцирів і жовнїрів, робимо для них папіроси, числимо не години, a мінути до їх приходу...

Нараз стріли втихають, підводи російські і вози мунїційні стоять на місци, не подають ся взад... то се?

"Австрійцї уступили" розносять вістку салдати. "Ми їх понад тисяч в полон забрали".

І справдї наші уступили. Пригнобленє, яке тодї заволодїло нами, не дасть ся описати: його треба пережити! Вже наші були так близько, ми вже були певні, що їх витати у себе будемо, а тут: наші уступили, а ми, замість побачити наших в славі, по побідї, побачили з них небавом тисячку, ведених як полонених.

[Дїло, 08.04.1916]

Справдї, ми самі собі справи не здавали, звідки таке цїлком правдиве, як пізнїйші факти показали, поясненє тої нашої зимової демонстративної офензиви взяло ся. І вірило ся тому й нї.

А коли й справдї так, то чи наші бодай мають на стільки сили, щоб опертись тій саранчі, яка сїрою масою суне та суне на полуднє. Кілько то гармат, кілько піхоти, кілько кінноти. От нинї прийшов навіть оден віддїл "дикої дивізії" Кавкавцїв з барабанчиком і сопівкою. Яка проймаюча, одноманїтна, дика музика! Се ті прославлювані російськими часописами "горци", що не узнають нїякої карности, що близько становищ неприятеля огонь собі розкладають і за найбільшу ганьбу собі почитають, перед ворогом ховатись і з захисту до нього стріляти. Тож і встелювали вони своїми трупами наші гори. З "дикої дивізії" мало хто — так самі Росіяни казали — поверне до себе на Кавказ.

Сунули сїрі маси на Станиславів, а в нас серця нили. А дома, замість своїх, прийшло ся знова тестити свіжих російських офіцирів.

Зазнали ми чимало гаразду на той час, як бились від нас недалеко, але тодї жила у нас бодай надїя на недалеке освободженє, а тепер...?

Глядиш на обдерті варварськими Грузинами, які підчас боїв на нашім подвірю стояли, господарські будинки і порозбирані стїни, пригадуєм собі піяцькі ночи російських офіцирів за стїною, що маючи йти на становища, в алькоголях не відваги і розваги, але нестями шукали, а тепер ще до того чуєш скрізь глумливі насмішки з Австрійцїв і мусиш зносити бутне поведенє побідників.

Одна відрада, що гарматні стріли не віддаляють ся чимраз більше, а все немов стоять на місци, а инколи здаєть ся нам, що вони до нас підходять. Тай вози трену, що до нашого села заїхали, стоять собі преспокійно на однім місци, не йдуть чомусь вперід.

_____

Росіяни оплатили свою побіду під Галичем великими стратами. Салдати, що ходили опісля на побоєвище гребати трупів, розповідали, що їх людий много упало, густо лежать, а Австрійцї то тут то там. І коли на лицях офіцирів ізза побіди сияла радість й гордість, прості салдати ходили сумні й пригноблені. Вони мабуть найкрасше знали, як значним коштом людського матеріялу окуплює Росія свої побіди.

"Які ті Австрійцї нерозумні" — казав ад'ютант бригадира нашому сусідови, кандидатови адвокатури — вони хотять нас окрилити, а ми тимчасом перебємо ся клином через їх середину".

І перебили ся, встеливши поле трупами. По тій побідї прийшли до Залукви рота (компанїя) саперів, копати шанцї.

Се нас здивувало немало.

Навіть селяни почали з того приводу робити висновки на некористь Москалїв. "Як би вони вже цїлком певними себе почували, то не рили би окопів, а то мабуть втїкати будуть, коли їм тут треба ровів".

Салдати-сапери були тільки наглядачами робіт, а працю виконували наші селяни примусово за винагородою: платили дорослим мущинам по рублеви, хлопцям й дївчатам по 70— 80 копійок у день.

Наймались до роботи й австрійські розвідники, понайбільше наші жандарми в сїльськім убраню. Одного пізнав раз наш селянин при роботї біля себе і не стямившись з великого здивованя, сказав у голос: "Пане вахмайстер, а ви як тут взяли ся?" На щастє тих слів не зачув надзираючий сапер, инші селяни, замітивши, в чім дїло, стали голосно про щось инше балакати, а "пан вахмайстер" вспів тимчасом висунутись з окопів й вже його на тій роботї нїхто більше не бачив.

Копанє шанцїв давало грубу наживу офіцирам і саперським підофіцирам. Офіцири платили дуже мало або таки нїчого за будівляний матеріял, уживаний для викладаня стїн в окопах і за дошки на дахи до шанцїв, а підофіцири брали при щотижневих виплатах платнї за таких робітників, що їх імена були тільки на папері.

І про те все розповідали собі наші люди голосно, не ходили за намовою самих салдатів правильно на роботу, а потім дїлились з ними неправно побраними заробітками і — деморалїзувались.

Взагалї між салдатами-саперами було много деструктивних елєментів: саме майже російське мійське шумовинє, мало просвічене, та претенсіональне, непатріотичне і нерелїґійне; сей "анархіст", той "революціонер", сей "соціял-демократ", а той тільки "демократ" і т. д. Де їх найшлось кількох на кватирі, там вели крикливі і завзяті полїтичні і партійні дебати переливаючи з пустого в порожне.

[Дїло, 09.04.1916]

"Але бо сварять ся, сварять ся все вечерами у мене, аж хата тріскає, мало не побють ся. А плюють при тім на всї боки страшенно, рано, як вийдуть на роботу, а жінка піде їх кватиру замітити, то вся підлога аж мокра відпльованя, аж гидко" — так оповідав нам про саперів оден заможнїйший селянин.

Не дармо то на стїнї в школї, де салдатам дано кватиру, повішено картку: тютюну не курити, на долівку не плювати і.... не полїтикувати, себ то полїтичних диспут не вести.

Наші люди тайком стали собі оповідати, що сапери в своїх диспутах було такі рїчи і так мepзкo про царя говорять, що аж слухати страшно.

"І то жовнїри; і вони цареви служать і цареви присягали!"

А вже найбільше були наші селяни згіршені з нагоди великодної сповіди саперів.

"I то православні, і вони тверді христіяни! Напились раненько чаю, закурили папіроса, а опісля пішли до церкви причащатись".

Така облудна релїґійність салдатів відвертала від Росії навіть таких селян, що доси "православіє" утотожнювали з понятєм, як вже не правдивої, то "твердої" віри. Он бач, яка та тверда віра!

Сипанє окопів тягло ся добрих два місяцї, потім сапери пішли під Залїщики. Залуквянські поля перерито глубокими ровами від сторони Карпат і Лімницї. Окопи, викопані на горбах, замасковано так справно, що не легко можна було їх доглянути навіть з бальону чи лїтака.

Такі то в Залукві приладжено окопи, мостовий причілок для Галича, а щоби його ще більше скріпити, висипано опісля ще один ряд окопів в Крилосі.

Так то Росіяни приготовляли ся до весняної офензиви Австрійцїв.

____

Житє на селї в зимі було й тим прикре, що поневолї мусїло ся бути відтяте від зносин з людьми. Устрій російської почти і зелїзнича комунїкація цїлком не були вдоволяючі, а прочім як порозуміти ся з людьми почтою при строгій російській воєнній цензурі, а їхати зимою в брудній російській "тьоплушцї" без лавок або таки в товаровім, неопаленім возї, застеленій кінським гноєм, 12 годин з Галича до Львова осьмілював ся хиба той, хто їхати мусїв.

А тут так дуже хотїло ся знати, що роблять у Львові наші, а ще більше побачитись та говорити з ними.

Десь в половинї грудня привіз нам жінчин брат зі Львова лист від п. Константини Малицької для жінки.

А що сей лист містить в собі много інтересного для нашої ширшої громади, іменно для осіб, що перед інвазією виїхали в глубину держави, уважаю відповідним, деякі частини з нього навести.

Для осіб, яким вдача п. Малицької не звісна, з гори зазначую, що се особа дуже поважна, а сей сміх крізь сльози, ся іронїя, якою пересяк цїлий лист — се найкрасший доказ тої психічної муки, яку терпіли наші найвизначніші люди в краю підчас російської неволї.

Мої дорогі!

Без пашпорту найшли ся отсе ми поза кордонами в єдиній, недїлимій, святій Росії.

Усе дуже гарно відбуло ся. Наші кидали цьвіти московським офіцирам, червоноскірі дєвушки витали їх хлїбом-солию. "Просвітї" приказали вивісити московську хоругов. Наша школа (себто школа Українського Педаґоґічного Товариства) мала також се зробити, але не стало вже матерії, а тої краски спідниць нїхто з нас не носить. Серед загального одушевленя найшов ся оден тілько діссонанс: нашого Григорія*) хотїли поставити під суд воєнний за те, що напаплюжив "обивательові зе стражи мєйскей", а в однім кльозетї воняло. Але я купила за корону карболю (у Ігнатовича перфуми дуже подорожіли) і все уладило ся.

Тепер у Львові дуже приємно. Усї наші патріоти "удралї", нема нїже К...**) Патріотки тоже, бо як казала одна втїкаюча 70-лїтня жидівка, Moskal bardzo łasy na kubity! Отже "kubit" тепер у Львові дуже мало — з наших остала З., Л., T., низше підписана і П. Але Пон. щось стрілило в голову і захорувала. Казали спершу лїкарі, що вона нїби вдає хоробу, бо істеричка — не ходить, бо не хоче ходити. Вона захотїла ходити, встала і повалила ся на землю. Завезли ми її до шпиталю. Її родини нема у Львові... Ходимо що дня до шпиталя і носимо їй їсти.

*) терціяна школи У. П. Т.

**) Директора канцелярії У. П. Т.

[Дїло, 11.04.1916]

Далї буде

Прочитано 140 раз
Увійдіть, щоб залишити коментар
jtemplate.ru - free extensions Joomla