Вівторок, 08 січня 2019 00:09

Записки з часу війни. Остап Макарушка. Частина 3

Представляємо вам Третю частину "Записок з часу війни" Остапа Макарушки [Дїло, 1916].

У шпитали дуже гарно тепер. Лїкарів нема, їсти не дають хорим, в печах не палять, але варіятам кричати вільно. А що П. — хоч не божевільна — є на віддїлі нервових, так і ми, відвідуючи її, кричимо разом з варіятами, хоч "раnnа Marynia, pielęgniarka" дуже на нас за се сердита. Але се одиноке місце свободи слова і ми нею користуємо ся.

Впрочім живеться нам прекрасно. Москалї гарні хлопцї, донські козаки мають дуже гарні костюми всїлякої краски, такі на вильоти і без вильотів і шапки високоверхі. Наші слуги дуже собі їх хвалять і кажуть, що для любого чоловіка і на православіє не жаль перейти. (Отче Гузар!). Москалї дуже чемні — нагайки роздають даром (ми їх ще не дістали), а що ведуть освободительную войну, так освободжають нас зі всього скрізь і де можуть.

Тут є тепер богаго усяких градоначальників і ґубернаторів, але я бачила тільки Дудикевича. Гарну має бороду! Скрізь по Львові лунає тепер руська мова, всї жиди і Поляки привали собі руську азбуку і мову, а панове радники і надрадники студіюють горячково граматику Бендасюка і "samouczek polsko-rosyjski". Львівські батярики любуються висказами: пайдьом, харашо, да-да! Ми Українцї приняли тілько: "нельзя" і "воспрещено". Але не можна сказати, щоби ми були утиснені. Нѣтъ! нѣтъ! На почтї продають Жидики дуже гарні українські картки з українськими віршами, фонетикою.

Є там приміром добродїй до половини в штанах, а від пояса свиня і підпис: "Чи се, добродїю, не ви?" Або козак їде на величезнім гарбузї, очивидно українськім, а дївчата з-за плота сміють ся, а підпис: "От тобі весїлля". Як бачите, наше слово живе, наша фльора росте. Не кривда нам!

Тепер показує ся, яке се нещастє та суспільна інституція: родина, а ще й численна. Люди геть погубили ся по світї... Виходять з того чудові траґедії. Якийсь божевільний пошукував за своєю тещею в часописях. Викликало се таку сензацію, що на Краківськім настало збіговиско євреїв. Москалї привернули порядок: дурних євреїв постріляли, а пять жидівських камениць сконфіскували.

З літератури тепер нїчого нового крім воєнних вістий нема. "Сфінкс Європи" Пачовського з розпуки, що його віщованє не здійснює ся, кинув ся в огонь. Але деякі кажуть, що се не сфінкс, а фенїкс і небавом з власного попелу воскресне.

А тодї сфінкс фенїкс вложить П. на голову український вінець золотий. Оттаке і такеє. Ситуація полїтична ясна і можемо за Ґетем закликати: "Mehr Licht!"

Менше ясно представляють ся наші приватні справи. Я і товаришки починаємо витрібувати наші закопані талани божі, щоби в недалекій будучности з голоду не вмерти. М. і П. закладають маґазин капелюхів, Л. почула в собі званє на бону, а Т. на куховарку, тільки я нещасна не можу ще рішити ся. Думала доси, що моя сила в язицї, але сей інтерес тепер не поплачує. Ганделеси викупили уже усю старину, а щоденну пресу захопила пайдократія, почавши від пятилїтних — навіть ґімназистка В. викрикує на Галицькій площі: Wiek Nowy! Gazeta Wieczorna! Похвалила мене якось тїтка, що старанно помиваю начинє, так щож! такі тепер часи, що люди зовсїм не потребують мити тарілок і горшків. Господи, просвіти мене заки Москалї повісять.

Щоби не забути! ще де-що з лїтератури. Мало і в нас появити ся щось в родї "Listy, które go nie doszły". Хотїла я написати любовний лист до Ш. і вже таки і написала, щоби передати до Курська та не судило ся. Знать в часї війни не одні музи мовчать, але й любов мусить замовкнути.

[Дїло, 12.04.1916]

Думала, що буду мати богато що писати, так взяла цїлий аркуш паперу, а тут до кінця ще далеко, а новостий більш нема — усе "пересїяла — і не можу як той "kochający" до "najmilazej" закінчити: "chciałbym panienkie pocałowac, ale ni mam gdzie, bo papiru ni staje".

Так отже треба инаше кінчити, хиба так, як співав оден дяк на празнику в день свободи — під нинїшню хвилю і льояльно і правдиво при деякій трaвестації:

Вічна память Фердинанду,

Що розігнав Л..ів банду,

A Pyсинів воздвигнув,

Бодай здоров в небі був

На многая лїта.

Чого собі зичу, того і Вам віншую — усїм добром усїх разом здоровлю.

Ваша Константина Івановна.

З кровавим серцем писала те письмо наша мучениця.

В який місяць опісля їхав я з жінкою "тьоплушкою" до Львова: хотїло ся таки побачити та поговорити зі знакомими та оглянути "русскій" Львів. Поїзд виїхав з Галича з двогодинним спізненєм — пригода в часї війни буденна — около 5. год. пополудни, а приїхав до Львова в 3. год. рано.

Тьоплушка — се спеціяльність росийська: посеред тягарового воза стоїть груба зелїзна піч, топлена камінним углем, а для пасажирів кладуть кілька брудних дощок; хто захопить на них місце, той сидить, инші їдуть стоячи. В возї переважно салдати, що їдуть з ріжними орудками у Львів: оден пришкварює собі в печи солонину, застромлену на патичок, сей ставить собі на піч чайник, щоби чай загріти, той курить файку, а сей вонючі папіроси з махорки, найгіршого ґатунку тютюну. Всї ведуть розмову тільки про дурних Ґерманцїв, що під Варавою встелили поля городами трупів, а Варшави не возьмуть, а про Австрійцїв нема вже що й говорити: Австрійцїв є ще хиба стільки, що в Перемишли; прочі то убиті то в полонї. Офіцири впевняють салдатів, що війна вже не потриває довго: на весну будуть Росіяни в Вєнї і Берлїнї. "Тих Австрійців, що ще є, ми шапками "забросаєм", а Ґерманцям стиснемо боки: ми тут, а там Французи і Анґлїйцї".

Один менше оглядний салдат вихопив ся з висказом, що їх "дєйствітельного" війска вже є дуже мало, а другий, що мав австрійський кріс, хралив ся, що сей кріс о много лїпший від російської "вінтовки".

Инший салдат отворив без скрупулу лист, який мав передати комусь то у Львові від лїверанта-жида, написаний по нїмецьки, і приказав одному євреєви перекладати. Жид прочитував собі півголосом нїмецький текст, а потім поясняв Москалеви по нашому. Та як в листї прочитав "Soldat", сказав Москаль з триюмфом: Ади, й Ґерман вже виучив ся одного русского слова, вже й він пише: салдат!

Поїзд заїхав на львівськім двірци на далекий тор, між тягарові вози. Бродячи глубоким снїгом і пробираючи ся поміж вози, якими були всї тори завалені, дістались ми нарештї до виходу.

На одних льорах стояли великі кріпосні армати з довжезними дулами, як казали, з Кронштаду, призначені під Перемишль. Та їх завезено до Мостиск, під Перемишлем їх не монтовано. Стояв там також цїлий ряд возів-бань (парень), що мали служити по двірцях до купаня салдатам. В Галичи таких возів не було.

Львів зробив на нас вражінє війскового міста: множество офіцирів і салдатів, множество самоходів. Улицями проходять часто віддїли співаючих салдатів піших і кінних, а инодї ведуть наших полонених.

Цивільна людність ходить похнюплена, прибита. Витаєш ся з найбльш знакомими: говорять мало, пів словами, оглядають ся по бокам. Що таке? Тайна охрана!

Душна, нестерпна атмосфера у тім Львові. Нї, вже таки волю житя на селї.

Львів тепер такий брудний, людий у нїм мало, слуги і сторожі насмівають ся з голодуючих урядників.

Заходимо до панї Малицької: пильнує мешканя о. Стефановича, сидить дома, читає книжки. Змінилась дуже, бездїльність мучить її. Вона, цїла житя все дїяльна, хоче працювати: вже внесла петицію до ґенерал-ґубернатора о дозвіл на отворенє народної української школи і обманює себе надїєю, що ґубернатор дасть дозвіл. Тимчасом веде з п. T. Захоронку в шкільнім будинку укр. педаґоґічного товариства при ул. Мохнацького ч. 12 і здобуває для прокормленя дїтвори запомоги від Рутовського.

[Дїло, 13.04.1916]

Через К. Паньківського зробила п. Малицька знакомство з деякими офіцирами Українцями, що часами заходять до неї на розмову. Саме один з них і зайшов під ту пору до неї: поручник артилєрії який шукає через неї учительки-Українки для своїх дїтий. Він є поміщиком на російськім Поділю, з переконаня революціонер, а в дїйсности, як ми з розмови переконались, російський державний патріот, тільки не з істінно-русскою ідеольоґією. Тїшить ся, що вже всї Українцї будуть злучені, але по галицьких Українцях він не богато сподїєть ся хісна для нашої справи, бо всї вони за малі... революціонери: а дуже їх пригнобило австрійське ярмо... Серби є для нього дуже симпатичним, геройським народом, а Болгари погані, невдячні, віроломні, некультурні.

Ми мовчали та слухали: на лици п. Малицької малювалась мука... Перед нами тримав виклад російський офіцир, що мав очевидно претенсїю на інтелїґенцію, з неможливо хаотичними переконанями.

По відходї офіцира була п. Малицька пригноблена і песимістично настроєна: при всїх своїх здібностях і знаменитих духових прикметах та особа руководить ся часто нїжним почуванєм, не даром же вона поетка. Замітивши її пригнобленє, намагав ся її потїшити, що ми таки ще будемо вчити нашу молодїж у своїй рідній школї.

"Ах, ледви — сказала на се п. Малицька — коли я з кінцем червня роздавала своїм ученицям свідоцтва, мала дивне прочутє, що я вже в тій школї нїколи вчити не буду".

Чуємо небавом — п. Малицьку Росіяни увязнили, а по кількох місяцях і вивезли на Сибір. Та дасть Бог, її прочутє не справдить ся: вона ще верне до рідної школи.

Був я в тім часї й у Костя Паньківського. Мій давний знакомий і в відношеню до мене все добрий, щирий і отвертий, був він тодї незвичайно вдоволений, що до нього зайшла людина, перед якою зможе відслонити зболїле серце.

"Що-ж думаєте про ситуацію, пане директор?" — питаю.

"Як тепер наша офензива в Карпатах не вдасть ся, то пропала наша надїя на освободженє. А в успіх недуже вірю; чи ви не бачите, кілько то йде раз в раз в Карпати тої саранчі".

"Йде собі по смерть, — відповідаю. — А я таки вірю в нїмецький стратеґічний ум, який недавно в одній російській часописи дізнав мимовільного признаня".

"Але та саранча мене дуже непокоїть".

І став опісля Кость Паньківський менї розповідати про свої намаганя, відвернути московську нахабність від львівських українських інституцій.

"Ґраф Шереметєв приняв нашу депутацію дуже різкими словами, по війсковому, в істінно-русскім дусі: Панове, не хочу бачити жадної полїтики, жадної України. Була се депутація, зложена тільки з представників економічно-фінансових інституцій, отже той виступ Шереметєва був зовсїм не на місци.

Як прийшов ґраф Бобрінський, то вже нїхто з наших не хотїв іти до ґубернатора. Попросив о авдієнцію я: припяв до фрака свій австрійський ордер і так станув перед Бобрінським. Він до мене по француськи. А я йому на те, що я колись добре розумів і говорив по француськи, але вийшовши через неуживанє з вправи, не міг би йому в тій мові своїх бажань висказати. Тож прошу Ваше Сїятельство говорити зі мною по руськи, а я буду старатись виразно відповідати.

На таку заяву казав Бобрінський товмачеви відійти і став зі мною говорити по російськи.

Ви австрійський кавалєр, як бачу, - сказав показуючи на мій золотий хрест заслуги.

— Так, ношу його все при поважних нагодах, бо думаю, що тим віддаю належну почесть старенькому монархови Францови Йосифови.

Да, да, цїлком справедливо", - похвалив мене Бобрінський.

Цїлию моєї авдієнції у Бобрінського було пояснити йому нїкчемну роль галицьких москвофілів, особливо Дудикевича, тому то я поінформував його обєктивно про успіхи просвітної і економічної дїяльности Українцїв і про нечесність та рублеканство москвофілів.

Моїм виводам прислухував ся він незвичайно уважно, попращав мене дуже ввічливо і просив ще колись явити ся у нього.

Тепер покажу вам свій еляборат, який хочу помістити в "Утрі Росії" і ще в одній поступовій російській часописи".

[Дїло, 14.04.1916]

І став читати цїлий еляборат, зроблений з тою характеристичною у К. Паньківського готовостю, послужити національній справі, як то він нераз бувало робив, коли на нього спихано таку роботу, яку повинні би були властиво сповняти люди фахові.

Без полїтичних екскурсів був там зображений стан національного дорібку Українцїв в Галичинї і на Буковинї. "Отсе, мовляв, ми мали в Австрії до інвазії, а як зате виглядає там у вас, на російській Українї?" — така була тенденція еляборату.

Все те добре — сказав я на те Паньківському — але менї видить ся, що то все злишне, бо передчасне.

Під конець пожалував ся менї, що Москалї насилають йому доволї часто до хати аґентів тайної охрани, що під ріжними позорами заходять до нього: оден — нїби то лїтерат з Київа, другий — банковий урядник з Одеси, третий — археольоґ, четвертий — війсковий, а кождий з них зводить розмову на мазепинство і унїятський єзуїтизм.

"Донеслось і до австрійських звідунів, — бо й таких у Львові є досить, — що я був у Бобрінського, що у мене часто бувають Росіяни, от й вони хотять висондувати, чи Паньківський не змикитив, і заходять до мене".

— А чи були пан директор ще другий раз у Бобрінського?

Нї вже не був.

З його дальшої мови міг я заключати, що Бобрінський все-таки остає однако під впливом Дудикевича та що вражінє, викликане на нього виводами Паньківського, мало тільки хвилеву стійність.

"Утра Росії" я не мав можности читати, але раз довело ся менї в "Прикарпатскій Руси" найти відгомін згаданого еляборату Паньківського: "Розмова Українця з Великоросом". Для орґану галицьких ренеґатів статя була дуже невигідна, тож уважали найвідповіднїйшим, обезцїнити статю, назвавши її наївною.

"Не налякав ся я Москалїв, не бояв ся піти до Бобрінського з австрійською медалию, асистував жандармам при запечатаню "Просвіти" і "Наукового товариства ім. Шевченка" і от мене не арештували" — сказав менї при кінци Паньківський. Якесь неозначене немиле почуванє огорнуло мене при тім слові.

В два тижнї опісля дійшла до нас на село вістка про громадне арештованє Українцїв у Львові, між ними Паньківського і Малицької. Паньківського і инших випущено небавом, Малицьку нї.

Дальша історія Паньківського є загально звісна: вивезений перед відворотом Москалїв в характері закладника до Київа, помер там в осени 1915 р.

Зложив свої знеможені кости в сердцї рідної землї; заняв собою одну її частину, як мученик, але і як віщун грядучого близького освободженя своєї вїтчини, для якої трудив ся там, де міг, а за яку поклав житє там, де мусїв.

І як здобував собі він симпатію вдачею і поведенєм за житя, так й ті обстанови, серед яких судилось йому закінчити трудолюбиве житє і спочити над Днїпром, оповили його імя сяєвом.

________

У сих споминах не був би я точним і справедливим, колиб не згадав й про один обяв добродїйної дїяльности Росіян. Оповіщено раз було в Галичи і Залукві, що на двірци роздавати-муть бідним теплу страву і хлїб. І роздавано: борщ і хлїб, один-одинокий раз за цїлий час інвазії.

Се було надолуженє за корови, безроги, гуси, кури, муку, зерно, пашу, масло, сир і молоко, полотна, одїж і гроші, наґраблені салдатами у селян!

Опісля в часописях величано добродїйну дїяльність Росіян серед галицьких селян!

Один офіцир впевняв мене, що й устроюванє курсів російської мови мало тілько гуманїтарну, а не полїтичну цїль: хотїли облекшити побут бідним учителям і учителькам, лишеним кусника хлїба.

Як облекшували, про се я чув від одного з учасників курсу, який на нїм не витримав довго: й духовий корм був безвартісний, фізичний поганий.

В плянї наук не було системи, учено всього нараз, а всю ту наукову саламаху мали собі учасники присвоїти за 2—3 місяцї.

На курси нїби не змушувано, але перед їх отворенєм розіслано до всїх оставших по селам і місточкам учителїв і учительок жандармів, щоби наклонювали, вступити на курс.

Приписаного цензу квалїфікації не було: на курс принимало й такі особи, що не мали відповідного підготованя, але зате дістали порученє "благонадьожности".

[Дїло, 15.04.1916]

В два тижнї побуту на курсї приїхала одна з курсисток зi Станиславова відвідати своїх родичів в Галичи. Приходить до склепу, стрічає там знакомих і жалуєть ся в розмові, що від кількох днїв терпить на "ужасний насмарк". Купець згіршений був тим неестетичним виразом і жалував ся перед мною, що така молода панна. побувши два тижнї між Москалями, зробила ся така неприличка! Фе! як вона говорить!

Поволи минають ті короткі, а для нас тодї прецїнь так довгі зимові днї, а тимчасом Москалї роблять все можливе, щоби в нас впоїти і скріпити переконанє, що вони з Галичини вже не заберуть ся: не тільки устроюють курси, але голосять, що й школи небавом будуть отворені: народні й середні, говорять й про заведенє російських судів, а по більших містах сталих театрів — словом устроюють ся, мов у себе в Poсії. Та хто тільки хотїв поза тою демонстрацію бачити дїйсне побоюванє Москалїв за здобутий стан посїданя Галичини, той міг се легко побачити; бо не тільки прискорена робота коло сипаня шанцїв в цїлій майже Галичинї вказувала на те, але й ослабленє темпа в доставі мунїції: та недостача мунїції не давала ся затаїти, як і богато инших слабих сторін російської армії.

На початку марта чекав у нас віддїл російського артилєрійного парку цїлих два тижнї на транспорт мунїції в Росії, якого очікували щоденно. З боєвої лїнії з-за Станиславова урували, а мунїції як нема так нема.

Зачали тодї також говорити й писати про виробленє нового, та поки-що тайного, розуміється, великого стратеґічного пляну, який знищить одним розмахом Ґерманцїв і Австрійцїв, а Росіян заведе аж до Відня і Берлїна.

Коли раз зійшла мова на се з одним лїкарем, який простодушно сказав нам, що Росіяни при однім карпатськім просмику стратили в протягу сїчня 30000 людий, я запитав його, чому вони наважились так дуже здобути перехід через Карпати мимо тих кольосальних страт, які доси понесли. Чи не вигіднїйше булоб обсадити тільки Карпати, а на рівнинах вести боротьбу?

— Так імовірно тепер буде, але дотеперішний наш плян був той, щоби не брати чоловими атаками нїмецьких і австрійських кріпостий, що замикають нам дорогу до Берлїна й Відня, тільки перейти через Карпати, взяти Будапешт і Відень, а опісля через Чехію піти на Берлїн.

Хотїв я його скромно запитати, чи не за далека се дорога, але я був певний, що в моїм тонї навіть Москаль зможе дослухатись іронії!

Мимоволї пригадала ся менї думка Сапунова про сучасну російську війну. Саме тодї, як Росіяне посувались побідно і скоро під Перемишль, в осени 1914 р., коли всї їх часописи упоювались неочікуваними тріюмфами і в захватї вишукувалн самі неімовірні суперлятиви для звеличеня російської хоробрости і незвичайної штуки войованя, сказав нам той старик:"У нас кампанію може виграти тільки час. Ми віддамо богато: віддамо Варшаву, може прийде ся віддати й Москву й Петербург, але вкінци ворога виженем". Не перечу, що Сапунову був тодї в тямцї Наполєонів похід на Росію, і звідси надїя на вигнанє ворога мимо змінених по сто лїтах відносин. Для мене була тодї цїкава тільки перша половина його тверджень, а в другу я й доси не вірю, як не можу вивірити в торжественну, прилюдно на початку війни зложену обітницю Миколи II., що він не перестане воювати, поки одна ворожа стопа ще стояти буде на російській землї. Се тільки невільниче, буквальне повторенє слів царя Александра І. в Наполєонській війнї! Може тому й Росіяни стали називати сю війну по часописах "втарая атєчествєнная вайна", коли "Прикарпатская Русь" називала її у прямо "асвабадїтельная вайна".

Задля впоєня в нас переконаня, що Росіяни вже не уступлять з Галичини, стали вони господарити і в нашій гр. кат. церкві на дальшу мету. З грубою нахабностию втискались батюшки до наших святинь, щоби в них відправляти свої богослуженя, покликуючись на дозволи й прикази війскових властий, перетягали наляканий нарід на православє, обсаджували ренеґатами парохії, а у Львові впливали при помочи Дудикевича на Ставропигійське братство, щоби його члени як найскорше перейшли громадно на "православє". Прелюдією до того чину була відправа торжественного богослуженя волинським архиепископом Евлогієм в Успенській церкві за колишнїх "православних" членів братства з XVI. столїтя!

Одної зимової днини, як гарматні стріли від Станиславова до Галича наближались, а з тим зростала й надїя на недалеке освободженє з під російського наїзду, заїхали до нас члени духовної комісії з петербурського мінїстерства, вислані до Галичини для розслїдів наших церковних відносин.

[Дїло, 16.04.1916]

Були се два доволї високі, як здавалось, чиновники мінїстерства: Драгомирецький, родом Галичанин, і Росіянин Петров. Перший говорив з священиками по нашому, а знаючи й так наші відносини церковні, як Галичанин, а ще до сього потомок священичої родини, інтересував ся більше особистими справами деяких осіб духовних, розпитуючись про них пильно, наче який жандармський пристав.

Фальшиво поінформований москвофілами з Галича, що у нас в характері сотрудника укриваєть ся один "небезпечний" для російського православя Василіянин о. Фещак, домагав ся від мого тестя священичого слова чести, що се неправда. І тесть мусїв дати слово чести, що се не Василіянин Фещак, але молодий, безженний священик Ганущак.

Коли так государственна Росія заходила ся заздалегідь для знищеня церковної унїї в нас, з’єднувала собі та унїя симпатію між салдатами. У нас бодай хвалили собі салдати дуже проповідь в українській мові, гарну відправу, культурне поведенє священика і часту сповідь.

"У нас батюшка проповідь читає, а не голосить з голови, та й то не часто, а сповідає тоді, як йому прикажуть, а не тодї, як його прохаєш. А у вас гарно, бо все душу з гріха очистити можна".

Тож то на богослуженю в Залуквянській церкві бувало все є много салдатів, хоч для них відправляв їх батюшка окреме богослуженє в галицькій церкві. І до сповіди зголошувались часами, іменно до молодого сотрудника. А той давай відсилати їх до православного духовника, тільки салдати не хотїли. "Він мене, кажуть, не висповідає, а ви не відказуйте: ануж я завтра в бою помру, то хто мій гріх возьме на душу?"

І сповідає сотрудник, а щоби перед совістию виправдатись, що православного сповідав, толкує йому перед сповідию основні ріжницї між католицькою і орієнтальною церквою. В таких случаях виходила на вверх не тільки безпросвітність салдата, але й незвичайна простодушність.

По короткім викладї питає сотрудник: "То ви вірите, що римський Папа є головою Церкви?"

— Так точно, батюшка, вєрую, — відповідає салдат, бючи ся побожно і сильно в груди.

А в Непорочне Зачатє Пресвятої Дїви вірите?

— Так точно, батюшка, вєрую, — впевняє салдат з тоюж самою побожностию і ревностию. Те саме дїється при усїх дальших питанях.

Стараєть ся сотрудник пояснити одному салдатови приступно, що таке є чистилище, якого православні не признають. "Ось так, бачите, каже о. сотрудник, убєте ви свідомо чоловіка і в тім тяжкім гріху без покаяня помрете, так імовірно Господь Бог пішле вас на вічну кару до пекла, а украдете кому курку і в тім гріху помрете, так Господь в милосердю своїм не пішле вас імовірно на вічну кару у пекло, але на часову у чистилище". Чи вірите отже, що є чистилище?

— Так точно, батюшка, вєрую, вєрую, добре, що є! — і бє ся салдат ще ревнїйше в груди.

Сповідатись салдати звичайно не уміли. Треба було з них гріхи витягати.

А молите ся ви рано і вечір?

— Ґрєшний, батюшка, ґрєшний!

— Ходите до церкви на Богослуженя?

— Ґрєшний, батюшка, ґрєшний!

— А може клевечете, обмавляєте кого?

— Ґрєшний батюшка, ґрешний! Язик без костий і меле що хоче.

Таке дїялось мало що не з усїма салдатами, що у нас сповідались.

Слїду працї російського духовенства над народом не було видко.

Про своїх духовних все висказувались салдати з маловажанєм, видячи наглядну ріжницю між нашим образованим унїятським священиком і простакуватим, грубим, темним російським — батюшкою-пяницею, який косу заплїтає й прядивом звязує.

— Дивний у вас батюшка — сказав ад'ютант Сапунова на нашого отця-сотрудника, —  безженний, без бороди і вусів, з коротким волосєм, він певно й горівки не пє! От у нас батюшки! — додав сміючись.

В домі одного нашого священика було кількох официрів з батюшкою; свяшеник просить офіцирів до покою, а батюшка остав в сїнях. Тоді священик каже: "А деж батюшка?" "Батюшка? — відповідають здивовані офіцири. — Наш батюшка до кухнї!"

А молодий австрійський кадет, що йому лучилось бути один день в російськім полонї, оповідав нам таке: "Виходжу по снїданю з поміж російських офіцирів до сїний і виджу сидить там російський батюшка. Я йому кажу добрийдень й подаю на привитанє руку, тай не спостеріг ся, як він мене ненадїйно в руку поцїлував. З сорому і незвичайности я цїлий почервонїв а батюшка... здивував ся, чого я змішав ся".

[Дїло, 18.04.1916]

Про пянство, нахабність, здирства і простацьке житє сїльських батюшок говорили нам так много салдати, що того, впрочім мало інтересного матеріялу, можна було назбирати на цїлу книжку.

І таким то неосвіченим та простацьким духовенством хотїли ущасливити Росіяни наш народ.

Лучались між салдатами й раскольники, що за пазухою святе письмо носили і радо в диспути вдавалась. Бували се звичайно грамотнї люди, більше просвічені, що не хотїли нїяких духовних і, треба се їм в похвалу сказати, гладшого поведеня, нїж істинні "православні".

Що до веденя релїґійних диспут, то у Москалїв є се ще мабуть загальним звичаєм. Недостача свободи слова на области полїтичній і спільній спонукує людського духа до спекуляцій на релїґійній области: офіцири, лїкарі, піонїри, ветеринарі вдавались в горячі релїґійні спори з моїм тестем, що менї бувало пригадує середньовічні диспути в Західній Европі!

При тих довідував ся я, що богато російської війскової і світскої інтелїґенції побирали в молодости своє образованє в духовних школах і що неодин молодець способив ся властиво на священика, а що йно опісля переходив до світських занять. Звідси то й є мабуть тільки знавцїв богословя, між цивільними та війсковими людьми у Росіян.

Оттак то ми в часї довгої зими мали нагоду близше пізнати й війско й духовенство московське й продажне чиновництво та чим раз дужше пригноблені молили Бога о скоре увільненє від некультурного наїздника.

Але до увільненя ще було не близько.

Та ми духом не падали майже нїколи.

[Дїло, 19.04.1916]

— Пустіть, батьку, пустіть, я от за підводою за міст рано пішов, щоби з недужою жінкою і дітьми у Росію з вами втекти. Підводи нема, а там моя жінка й дїти на мене ждуть. Що робити, треба пішки втїкати.

— А деж твоя жінка й дїти? Як далеко y містї, то вже не втечете, вже Австрійцї захоплять.

— Нї, нї, недалеко, оттут сейчас біля моста, — каже наш жандарм.

— Но йди, йди, а поспішай, - навчає салдат і наш жандарм біжить до свого війска.

Жиди в Галичи добували часом нїмецьку часопись з Угорщини; казали, що кошти добутя одного числа виносили нераз 200-300 корон. Кошти ті покривано в той спосіб, що за перечитанє часописи, — читальня була в замкненій біжницї, — плачено досить високу таксу, дві до пять корон, і так удержувано постійний фонд на здобуванє все нового числа. До читаня допускано зовсїм природно самих "найпевнїйших" людий.

Але, на жаль, те жерело відомостий досить скоро висохло, бо Москалї заборонили десь в половинї зими їздити Жидам з одного повіту в другий. По тій заборонї майже неможливо було принести з Угорщини часопись.

Забобонний страх між салдатами, а доброго духа серед населеня удержували уперто поширювані пророцтва і віщованя якихсь лєґендарних знахорів, ворожбитів і инших людий. То десь там коло Зарваницї в однім селї жиє старий старезний, столїтний ворожбит, що вже не встає з постелї, а до нього люди лавою пливуть, бо його віщованя все справджують ся. Зайшов до нього й оден офіцир російський і каже грізно: "Чув я, що ти людий дуриш, кажеш, що тут знов Австрія буде".

"І таки буде, сказав на те дїдуган, я ще під своїм цїсарем буду умирати".

Кажуть, що офіцир на ті слова тільки дуже поблїд і нїчого не сказавши, вийшов з хати.

"З ним нема що говорити, у нього дурні очи", мав сказати до людий. "Якби він молодший, ми би його в Росію, не дурив би людий".

Людям заказано опісля до старого ходити, але лєґенди про нього ширили мимо того постійно.

То знов коло Болехова мав якийсь російський старший перед смертю заклинатись, що Москалї мусять з Галичини забратись.

"Він таке видїнє в годину смерти мав", - казали собі наші люди.

А в самій Залукві мав ночувати у одного порядного селянина російський полковник, що просто із шпиталю їхав на довшу відпустку домів в Росію, щоби там прийти до здоровля. Якийсь дуже балакучий і щирий мав се бути чоловік, не Москаль з роду, а Татарин. До третої в ночи розмовляв залюбки зі своїм господарем, дуже інтелїґентним селянином, а рано пращаючись дав йому пять рублїв за гостину ті з усміхом сказав упевнено: "Я переконав ся, чоловіче, що анї ти анї твій нарід не хоче Москалїв; будьте спокійні, тут Москалї панувати не будуть".

Потім стиснув сердечно руку селянинови і сївши на коня, поїхав за Днїстер.

Ще того самого дня всї люди в селї знали про розмову Мартина — так зветь ся той селянин  — з російським полковником.

Оповідали собі також люди про листи і картки, кидані нашими летунами з лїтаків. Нїхто і правда такої карточки не видїв, але в те, що там мало бути написане вірили yсї: "Не бійте ся, не тратьте надїї, ми небавом прийдемо вас освободити".

Дивним дивом перепускала неоглядна чи лїнива російська цензура листи від наших полонених з Сибіри, в яких виразно писало ся: "А пильнуйте ся там добре, як будуть Москалї з Галичини втїкати, щоби вам богато шкоди не робили, не спалили вам хати, обійстя, не забрали коний, худоби і шматя". Що такі листи приходили, се не вигадка, а дїйсна правда і вони може найбільше піддержували добру надїю у селян.

Серед слїз і риданя найшла й воєнна гумористика маленький куточок для себе. Анекдоти і стишки бували часто милою розривкою підчас сїрих зимових сумерків. Вже надоїло вічно гризтись і сумувати, треба було бодай дотепами з ворога поглузувати.

Селяни мали свої дуже влучні анекдоти про Москалїв то ориґінальні то переняті. "Пише цар Микола, кажуть, до Вільгельма: Де тобі зі мною битись, таж у мене стільки війська, що у кірцї зерен маку! — А в мене, відписує Вільгельм, є такі воробцї, що той мак видзьобають".

Або инша анекдота: Ранили салдата в ногу, а той просить лїкаря: "Лїчіть мене, лїчіть, тільки чобіт не стягайте". — Стягнули чоботи, а там австрійських гроший кількасот корон.

Оповіщено салдатам, що хто з них поляже під Перемишлем, той піде просто до неба. Ось одного дня стає перед небесною брамою 20.000 салдатів. "Ви звідки?" - питає св. Петро. — Зпід Перемишля. "A котрого дня полягли?" — Тодї, а тодї. "Зараз подивлюсь до урядового звіту", каже св. Петро. Взяв часопись з того дня, подивив ся до звіту і каже: "Тут у звітї стверджує ваш головний командир, що того дня під Перемишлем упало не вісїмдесять, а тільки вісїм тисяч. Отже тільки вісїм тисяч піде з вас до неба, нехай вам командир звітів не фалшує".

Бачить салдат у Львові на Гетьманських валах статую короля Собіського і питає, хто cе. "То польський король, що славно бив ся з Турками під Віднем".

— Е, що то під Віднем, каже на те салдат, але чи був він під Перемишлем?

[Дїло, 20.04.1916]

В Тернополю стрічаю на вулицї знакомого учителя, даюсь йому пізнати, той сміє ся з мене та весело каже: От що, я не маю нїчого й ти не маєш нїчого; ми оба тепер дїди, ходи до мене, будемо оба в гараздї жити! І вже мене не пустив від себе. Пересидів я у нього, 3 милї від Тернополя, досить довго, а переконавшись, що Москалї вже не устроюють таких "іграшок" як в Денисові і Купчинцях, вернув в зимі до себе, подивитись на згарища, де стояв мій гарний дім і господарські будинки. А тепер я на старі лїта — менї вже 76 лїт — без даху, без майна, приїхав до доньки жити. Але нїчого не жалую, коби тільки Бог дав менї діждатись, щоби тих варвар вигнали з нашого краю. Та се людоїди, та се кровопийцї!

Жаль було справдї глядїти на того старця, недавно ще заможного чоловіка, що своїм довголїтним, неупинним трудом придбав собі гарне майно, а нинї стратив майже все.

Не диво, що його лють проти Москалїв була безмежна: в його присутности не важив ся нїхто щонебудь доброго на Росіян сказати, бо стрічав ся сейчас з категоричним запереченєм і противними доказами.

В нашім домі пробували донські козаки тільки одного вечера "погулять". Вислали вперед в покої "унтєра", а самі станули в сїнях, щоби увійти за ним. На наше питанє, чого він суне ся до нас в ночи в покої, заявив, що він хоче "посмотріть". А коли ми його на те запитали, яке він має право нас, мирних людий, в ночи непокоїти, він став показувати на револьвер, що "то" його право. Однак наша рішуча постава і заява, що сейчас підемо до ґенерала пожалїтись на ту напасть, приневолила його зробити "відворот" разом з козаками. Другої подібної приємности ми на щастє вже не мали.

Зате иншим разом грозив один офіцир від воздухоплавної роти, а не від простої бач піхоти, мому старенькови тестеві — деканови нагайкою без найменшої причини, а другий, від уральських козаків, відозвав ся дуже грубо до пань за те, що ми не могли його козацькому "унтєрови" відступити на кватиру" одного покою. Ми самі тиснулись в зимі в кількох покоях, а було нас 12 осіб, а тут давай уральському козакови цїлий покій з постелию, у якій без сумнїву другого дня знайшов би ся цїлий рій звісних воєнних насїкомих, що від них й російські офіцири не були свобідні.

Так проводили ми зиму, ожидаючи нетерпеливо весни, в якійсь надїї, що вона принесе нам освободженє. Про загальне положенє на російськім фронтї не мали ми під весну докладних і правдивих звітів з російських часописий: дивувала нас тільки уперта мовчанка про деякі части фронту, з яких давнїйше пильно подавано звіти, між иншим іменно про події у Східній Прусїї.

Тимчасом там Нїмцї віднесли під Танненберґом славну побіду, а російські часописи мовчали, мов закляті. Нараз читаємо, що фронт вже є пoзa границями Східної Прусії, досить глубоко на російській території.

Та наша радість не тревала довго, бо відбулась страшна подїя у нашій країнї, яка відняла нам ту дрібну надїю, що ще не погасла була у наших серцях. Сею подїєю була здача Перемишля.

Гуки великих кріпосних гармат перемиських, що доходили до нас з північного заходу через цїлу зиму, були для нас найпевнїйшим доказом, що Перемишль стоїть...

Могли собі Росіяни сто разїв поголоски між салдатів пускати про упадок Перемишля, ми поголоском не вірили, бо нам грали перемиські гармати.

І ми в Галичинї так освоїлись були з тою думкою, що Перемишль — кріпость нездобута, що іменно Москалї її не возмуть, що з судбою Перемишля вязали й свою судьбу!

Одного дня раненько, — було се 23. марта, — дали ся чути від сторони Перемишля детонації значно сильнїйшї, нїж звичайно. Десь люта борба під Перемишлем, думаємо собі. Тимчасом се були детонації від висаджуваних фортів, і вже самого тогож дня пополудни поширили російські офіцири і цивільні власти вість про здачу Перемишля.

Ми не хотїли вірити.

І вже на ринку в Галичи відправлено парадне богослуженє в присутності ґенерала з промовою, вже часописи подають доволї докладні подробицї про здачу, — а ми все таки ще не хотїли вірити!

[Дїло, 30.04.1916]

Теляче одушевленє "Прикарпатської Руси" було для нас найбільше діймаюче. Нїяка російська часопись, найбільш чорносотенний "Кієвлянинъ" ни ликував до тої степени, як орґан наших ренеґатів, анї жаден не використав здачі Перемишля за нагоду накинутись на Мазепинців: "Се послїдний удар для тих "ізменнїков": упадок Перемишля знищив їх більше, як борба під Полтавою". "Послїдний княжий город давної Галицкої Руси прилучено до російського царства: за Теребовлею, Галичем, Звенигородом, Белзом і Львовом пішов тепер й Перемишль, на усїх Карпатах повівають російські прапори, угро-руські землї вже майже-майже освободжені, а армія з-під Перемишля перейде з нестримним розгоном Карпати і опинить ся аж під Будапештом і Вєною" — і т. д. і т. д. в тім тонї торочила своє "Прикарпатськая".

Прибитий крайно на дусї, іду раненько на прохід на Лїмницю. Вже весною пахне, вже жайворонок небавом звонити над чорними нивами свою пісоньку буде... а на душі так тяжко, так тяжко!

Кругом по полях копають люди громадою шанцї під доглядом російських саперів, а вози довозять до них бальки, пуки соломи, лозину, кілє і кольчасті дроти.

Напроти мене, дивлюсь, їде віддїл кінноти; на передї гарний вусатий підофіцир.

Минаючи мене, питає голосно, щоби весь відділ почув, зовсїм чистою українською мовою: "Пане, чи далеко до Відня?"

В його тонї була безмежна іронїя.

Мене огорнула страшна лють і я як стій відрубав йому: "Зовсїм недалеко, буде зо дві милї, оттам за тими горбами" — і показую йому ланцух горбів над Луквою.

Підофіцир тільки глянув на мене здивований, анї слова не сказав, а салдати в голос засміялись.

Менї було за мало сатисфакції, я був лютий, хотїв викликати якусь бучу, хотів ще до підофіцира щось кликати, аж тут один салдат благальним голосом мене по нашому просить: "Пане, дайте закурити, я вже два днї не курив. Дайте, дайте!"

Його щирий голос і ті благальні, невинні сині очи українського молодого салдатика так мене розброїли, що я забув в тій хвилї на Перемишль, забув гнїв і немов з сорому та жалю відповів: "Та коли я не курю, тай тютюну при собі не ношу."

"Шкода, пане, а то нам в дорозї тютюн вийшов, а купити не було де. Чи ще далеко до города?"

Я йому відповів, і він дуже ввічливо подякував. По тій простій розмові менї лекше стало. За грубою іронїєю російського підофіцера, що упоєний упадком Перемишля, хотїв собі закпити з Австрійця, послїдувало кілька приязних, мягких слів Українця, що дивним дивом стали немов цїлючим лїком для моєї зболїлої душі. Наче сама судьба післала його тодї менї.

По здачі Перемишля час волїк ся нам повільнїйше, нїж передше. А тимчасом Москалї заповідають великі бої в Карпатах. Сірі маси піхоти не перестають сунутись на полудне, а Галич і Залуква стали постійним осїдком для віддїлів резервової амунїції і підвод.

З тверджень російських офіцерів можна було заключати, що Германцї з Австрійцями підготовляють велику офензиву в Карпатах.

Під той час мешкав у нас підполковник російських підвод, Українець Л., чоловік старший, щирий і найбільш з тих висших офіцирів, яких ми пізнали, інтелїґентний, ввічливий і... чистий.

В Великодні свята прийшов нам пожелати і тогож самого дня просив нас на хвилю до свого покою, а що тесть був занятий саме тодї в церкві, випадало менї піти до нього на хвилину. Чемність за чемність. Застав я у нього шістьох молодих офіцирів, самих, як виявилось, Українцїв з Полтавщини, з виїмкою одного лїкаря ветеринарії з Одеси, що був родом Москаль, але твердив, що він "тоже Малорос".

Коли сей, почувши від мене тільки українську мову, запитав, чи я Мазепинець, сказав я йому рішучо, що у нас таких нема, а кільки є Українцї. Він трохи замняв ся, став щось поясняти, але його товариш, офіцир, перебив йому: "Що ти там, кацапе, плетеш, от я Мазепинець і буду тільки й все по українськн говорить" та ударив при тім в стіл так здорово, що склянки забренїли.

І почала ся тодї розмова, а скінчила ся на сьому, що підполковник Л., вставши, піднїс чарку і виголосив тоаст за поводженє і щастє України: "Нехай жиє Україна!" Випили ми всї, випив і "тоже Малорос".

На жаль згадую про се як про сонну мрію серед житєвої пітьми в часах російського наїзду.

[Дїло, 02.05.1916]

Але втїха моя не тягла ся довго. Я добре розумів і бачив, що цїлу ту патріотичну розмову вели зі мною офіцири враз із своїм командантом тодї, як були вже трохи під чарочкою, серед напливу теплїйших почувань у святочний день, підірвані від своїх родин, а може й під впливом туги за своєю гарною Україною.

Другого дня глядїли вони всї на мене трохи немов засоромлені, а ще більше потревожені, чи я не зведу розмови на вчерашну тему.

Бог з вами — подумав я собі, і був на стільки дискретний, що їм нїже слівцем про їх "патріотствованє під чарочкою" не згадував. А вони боялись вже до мене по українськи заговорити. І серце мене заболїло.

Старий підполковник хотїв бути з нами щирий та війскові приписи не давали. Однак при пращаню не міг видержати і остеріг нас рішучо: "Тут у вас будуть великі бої".

Здивували нас його слова чимало. Він іде з своїми возами по свіжому приказу вперед в напрямі карпатських гір, а нам заповідає бої над Днїстром.

Та ми ще тодї нїчого не знали про те, що над Дунайцем почали наші успішну офензиву у таких розмірах, що Росіяни будуть мусїти побути цїлу Галичину.

"Як Москалям йде зле, то вони тодї мучать євреїв", - сказав нам раз оден жид. І правду сказав.

Десь небавом по Великодни стали Москалї арештувати жидів-мужчин в підкарпатських повітах на південь від Станиславова і поселювати їх за Днїстром в повітах рогатинськім, золочівськім і тернопільськім. Там вони мали прокормлюватись і мешкати на власний кошт і що кілька днїв зголошуватись до російських властий.

Цїлими громадами вели тодї жидів під конвоєм, молодих й старих, часто немічних дїдів, що ледви переводили ноги.

"Підуть і Москалї за ними небавом за Днїстер", - казали в один голос усї.

Якось гармати ставали чимраз рідше відзиватись зза Станїславова, а пантофлева почта доносила, що Росіяни шукають за Австрійцями, що були над Надвірною, а відтак нараз щезли, оставивши тільки невеличкі віддїли для оборони окопів. Чи се правда була, не знаємо, але очевидцї доносили нам про рошади російських віддїлів здовж Підкарпатя на просторі від Калуша по Коломию: отже або вони переводили їх з власної понуки і робили тим непростимі тактичні похибки, або приневолені маневрами Австрійцїв, і тодї се їх виправдувало би. Сяк чи так справа мала ся, починало з ними бути зле, бо очевидно тратили орієнтацію.

А тимчасом не з Карпат, але з заходу наступала на них грізна туча.

Звіти московські робили ся все більші загадочні і дуже ляконїчні; часто в них не було близшого означеня місцевостий. Між тим на нашім відтинку Росіяни, використуючи очевидно ослабленє фронту, віднесли раз були в околицях Коломиї немалий успіх: зверх двох тисячок полонених приведено звідтам до Галича. Було се в початках мая. Цїлий ринок засинїв від австрійських одностроїв.

Нараз, коли Москалї ще не велїли всїх бранцїв за Днїстер відвести, почав ся на Boзнесенє, 13. мая, кольосальний відворот російського трену. Вози йшли за возами днем й ночию, спокійно, поволи, порядно, без поспіху — треба се признати, — бо се починав ся сей славнозвісний, "вишколений" російський відворот.

Дивно нам було: перед двома днями приведено 2000 наших бранцїв. Росіяни, як сказано нам, пішли вперед, а тут нараз... сей загальний відворот! Що се має значити?

Вже й підполковник Українець, що був у нас на Великдень, а пращаючись заповідав нам в Залукві великі бої, пішов зі своїми возами за Днїстер, вже й з під Калуша утїк трен за ріку, а за день-два видимо довгі ряди возів, які ідуть й з-під Стрия і Журавна.

Один офіцир, що займав у нас помешканє перед Великоднем і з своїми возами поїхав був під Стрий, являєть ся одного дня у нас зі своїм малим денщиком і просить о кватиру. Чому він відбив ся від своїх возів, чому він вернув сам, про те не хотїв говорити.
Можна було тільки з далека догадатись, що мабуть його трен попав ся під Болеховом в полон, а він зі своїм служачим спасли ся бігством.
Сей офіцир нарікав сантиментально, що команда не хоче його післати у боєву лїнїю, хоча він сам о те дуже просить. Тимчасом проводив час бездїльно, на проходах в нашім огородї, очікуючи від своїх властий придїленя до якоїсь служби.

[Дїло, 03.05.1916]

Коли ми його дискретно питали, що значать ті небувалі рухи тренів, він дипльоматично поясняв нам, що се тактичний маневр.
Але лїпше від нього поясняли нам се громи ґармат, що чим раз дуже котили ся з Карпат, іменно від сторони Калуша. По ширеню вістий про освободженє Перемишля не удалось Росіянам запобігти мимо заперечувань і мимо того, що світським людям переставали продавати ґазети. Вкінци й поручник, що з дня на день дужше тратив гумор, признав, що вони Перемишль віддали; він і так не має вже нїякого стратеґічного значіня Германцї тратять при офензиві мілїони людий і безчисленні засоби мунїциї. Коли так дальше думають посуватись, то не далеко зайдуть. "На всякий случай ми Львова не віддамо, бо Львів віддать, значило би у нас тепер се, що Варшаву віддать".
Те казав він нам в недїлю рано, а того самого дня пополудни утїк за Днїстер, коли гарматні стріли від Калуша так сильно греміли, що аж воздух тремтїв.
Кілька годин перед виїздом вчинив йому неприємність мій синок наймолодший. Сидїв він собі з моїм тестем на лавочцї в огородї, аж тут прибігає мій Славко і кричить радісно: "Дїдунцю, дїдунцю, вже незадовго будемо Ґерманцїв приймати".
— Пожди, пожди ще, мальчик, — сказав на те поручник, спустивши голову в долину.
За кілька годин вже його у нас не було.
Приїхали инші з човнами, але ті побули у нас тільки до вівтірка, бо вже того дня раненько, — а було се 8. червня, — стали тріскати над Залуквою, Галичем і над російськими окопами австрійські шрапнелї.
В першій хвилї огорнула нас невисказана втїха, а опісля тревога: а може й тепер так само наші війска будуть приневолені відступити, як в зимі? Таж Росіяни мають тут такі знамениті шанцї, а услівя терену прекрасні. Такі позиції хиба здобути трудно!
По селу розмішено резерви в садах і огородах, мунїційні вози і конї, і передки від гармат, замаєні зеленими галузями, щоби летуни їх становищ не відкрили. Тут й там розміщено козацькі патрулї, — одна з них перебувала весь час, аж до цїлковитого уступленя Москалїв, на нашім подвірю, — пороблено стації для ранених, позатягано пільні телєфони і покопано рови і засїки стрілецькі в самім селї між хатами.
Між тим як боєві лїнїї обсипували себе шрапнелями, відбувалась в селї варварська господарка розюшених відворотом салдатів: косили пашу, нищили городовину, ловили дріб, виводили безроги, грабили хлїб і набіл, крали гроші, шматє і обуву, в ночи займали худобу і конї, а над безборонними женщинами нелюдяно знущались.
"Та нехай вже буде — казали люди — тільки коби вже раз уступились".
Минає день, минає другий — положенє не зміняє ся. Між салдатів поширено поголоски про незвичайні успіхи на цїлій лїнїї: Росіяни відзискали не тільки Перемишль і Ярослав, але загнались вже аж по Бохню, а у східній Галичинї взяли назад Станиславів і Коломию. На майданї коло нас став батюшка відправляти молебен за відзисканє Перемишля; вже відправив, вже став промову тримати до салдатів, коли нараз над головами трісли один-два австрійські шрапнелї. Утїк батюшка, утїкли офіцири, утїкли й салдати.
Був се очевидно слїпий случай, але caлдатам дав притоку говорити: "Видко Бог гнїває ся за те, що нас обманюють".
А може й оглянули черев далековид громаду салдатів на майданї австрійські обсерватори з бальону, що упнятий на линві домінував над цїлим тереном бою. Той бальон звали наші "міх".
Що обсервація з бальону була дуже пильна і бистра, сього доказує ще й друга подібна подїя.
Приїхало кількох висших офіцирів верхом на один огород, щоби провірити, чи він надає ся до уставленя на нїм батерії. Оглядають, а тут посипалось на них кілька шрапнелїв.

Вправдї анї один з них не згинув, але як вони звідтам втїкали, втїкали!... І вже очевидно батерії там не уставляли.

Мимо уперто поширюваних поголосок про російські побіди салдати кождої днини твердили, що вони таки уйдуть за "рєчку" себ-то Днїстер. А много було таких, що горячо бажали побачити небавом свою Росію.

Тимчасом треває боротьба дальше, вже минув тиждень, вже 10 днїв, а зміни нема. Над домами тріскають шрапнелї, поля порили більші і менші ґранати, в сусїдних селах вигоріла більша половина хат, одні від куль, другі підпалені летючим віддїлом козаків під проводом одного поручника, що займав ся з-окрема сим нелюдським дїлом. Кождого вечера виїздить бувало з Залукви у сусїдні села "робити ілюмінацію".

[Дїло, 04.05.1916]

Високо над селом у воздусї кружляють лїтаки по кілька разів денно. Гармати, уставлені на горі коло руїн галицького замку, стріляють до них, але все без успіху. Раз тільки трісла куля біля лїтака дуже близонько, але не влучила. По кількох днях стягнено гармати з гори і вже анї разу до лїтаків не стріляно. Росіяни мали тодї й так дуже мало гарматної мунїції.

Летуни робили нашому війску велику прислугy підчас острілюваня важких предметів з полевих гавбиць: вони зависали тодї у воздусї над згаданими предметами, обсервували дїланє ґранатів і бездротним телєфоном кермували oгнем. Так було у нас, як гавбицї і моздїрі острілюаали раз батерію, а два рази зелїзний міст на Днїстрі.

Ми починали вже боятись, щоби боротьба не перемінилась в позиційну боротьбу, бо своїм характером ставала дуже подібною до неї: щоденно тревала то довше то коротше гарматна стрілянина, опісля обсервація лїтаків, а вкінци спокій: приступів не робила нї одна нї друга сторона. Тільки батерії перевозять Москалї з місця на місце, тільки резерви пересувають то туди то сюди.

Один з полків, призначених спершу на резерву, віправлювано одної днини на боєву лїнїю до Козини коло Крилоса. На перегляд приїхав дивізіонер. Погана війскова музика заграла йому на привіт, почім він став оглядати піхотний полк, а радше сумні недобитки полку; в полку остало всього людий тисяч двіста з давних чотирех тисяч, людий змарнїлих, почорнїлих, і дуже обідраних. Сам дивізіонер був убраний дуже простенько, мало що лїпше від простих салдатів: се такий звичай російських висших офіцирів, убиватись в поли майже по салдатськи, звичай, обчислений на ефект. Так робив і Микола Миколаєвич. Тільки забувають, що ефектом не побідиш, а у народу, призвичаєного до візантійської виставности й блеску має повагу і значінє той, хто заімпонує зверхним виглядом. Як мало знають Москалї психольоґію свого салдата!

Повів полковник свій полк до Козини і справдї там через кілька днїв вела ся більш оживлена стрілянина. Мабуть й наші скріпили там свій фронт.

Одної ночи отворено в сторонї Крилоса пекольний огонь, що тревав близько дві години; ми думали, що се вічний напад. Тимчасом другого дня говорили собі салдати по тиху, що се російські віддїли остріяювали себе взаїмно. До їх боєвої лїнїї підходила в ночи з боку російська резерва, салдат на стїйцї, взявши своїх за ворогів, заалярмував вистрілом салдатів в окопах: артилєрія, машинові і ручні кріси отворили гураґанний огонь, а наші почали стріляти й собі, вижидаючи штурму. Які страти мали Москалї тої памятної ночи, про се нїхто не дізнав ся.

Про освободженє Львова довідались ми від самих салдатів. "Вчера була в австрійських окопах радість велика, кричали, що Львів здобутий" — казали нам Москалї.

З того дня мабуть порішила війскова російська управа покинути Галич, але з того дня починається у Залукві, Крилосї і Галичи дїйсна московська орґія грабленя і мученя людий.

Почали з ревізій: в нашім домі переведено їх одного дня аж дві. За чим шукали, не сказано; хотїли забрати з пивницї богослужебне вино з того мотиву, що алькоголї заказані, та нам ледви удалось їх спекатись.

Другого дня прийшли реквірувати металї: знайшли в хатї кілька мосяжних лїхтарів, тягарки відваги, дуже невдоволені такою малою добичею в домі батюшки.

Реквіруючий жандарм, якийсь прапорщик, поводив ся як в корчмі: з накритою головою ходив по покоях, не оказуючи пошани нї для пань нї для старенького священика.

Тесть спитав його прямо, чи вони й з церкви річи будуть забирати. Обурилась на се жандармська душа: "Ви хочете мене вколоти, батюшка!"

Не минуло доби, як тойже сам жандарм являєть ся раненько у нас, знимає упокорений фуражку вже в сїнях, і не осміляючись війти до покою, просить, щоби батюшка вийшли до нього на кілька слів.

"Вам певно відомо, батюшка, що Ґерманцї і Мадяри, де прийдуть, там церковні звони забирають; от там й приказано зняти їх, щоби зберегти".

Пішли до місцевого коваля Скрентовича, щоби пішов з ними, звони знимати. Але той не схотїв: "Я слабий, не можу."

Взяли від нього молоти, клїщі, вийшли на звіницю.

В церкві править ся служба Божа, народу там богато, бо люди тодї дуже щиро о поворот наших молились.

[Дїло, 05.05.1916]

І чують люди, як один звін то другий при зниманю сумно, мов нарікаючи, вдарений несправно серцем в крисо, загудить: бам! бам!

Повиходили люди з Божого Дому і не тямлячись вже з жалю і пересердя, і стали у голос московських посїпак ганьбити: "Злодюги! рабівники! безбожники! не поможуть вам ті гармати, що їх з тих звонів повиливаєте."

Не відповідали жандарми на ті обиди: їм самим нїяково було, тільки заспокоюють себе, казали: "Темний народ, темний!"

До церкви всунув ся по відправі російський батюшка і став оглядати та числити металеві лїхтарі. Та ледви він вийшов, взяли жінки що лїпші під хустки і понесли до хат.

Тогож самого дня стали жандарми займати худобу і людий від 18—50 року житя.

Деякі успіли переховати корови по яругах та лїсах, але таких було немного: Москалї уміють добре шукати.

У нас взяли всї чотири, прекрасні, расові штуки, під проводом того самого жандарма, що реквірував металї і знимав церковні звони.

За забрані корови не заплатили анї копійки анї не лишили навіть поквітованя.

Судний день був тодї у селї: просьби, риданя, наріканя, проклонів бідних селянок, лебедїня, плачу i крику дїтий не моглиб, здавало ся, знести камінні серця, але московських посїпак не зворушило нїчого. "Такий приказ!"

Грубо, нелюдяно відтручували бідних жінок, що обнимаючи за шиї свої корови, не могли з ними серед слїз розстатись, а дїтий копали геть.

А корови жалко ревіли, наче прочуваючи свою невідрадну судьбу.

Попри корови забирали конї і вози.

На людий устроювали нагінку, як на звірину. Але бо й уміли наші селяни справно поховатись! Замість зловити кількасот, спіймано всього 12, а й тим удалось опісля ночию зза Днїстра перекрастись назад у своє село.

Один переплив навіть через Днїстер з двома коровами, тримаючись коровячого хвоста.

В четвер рано, чуємо, веде ся грізний бій о кілька кільометрів від нас над Днїстром. Се нашим повело ся в ночи переправити через ріку висше Галича, а тепер старають ся утвердити нa лївім березї.
Страшно.

Гарматні вистріли, сухе нервозне тріскотанє машинових крісів, скорий огонь піхоти злялись в одну пекольну музику, а серед чуєш немов глухе сопінє велита-потвори, що намагаєть ся посунути наперед та здавити прикрити своїм туловищем ворога.

Таке я мав вражінє, прислухуючись з близька боротьбі.

Саме найвисше напруженє бою тяглось кілька годин. Перед полуднем замовкло. — Що там стало ся? Чи побідили наші? Непевність рвала нам душі, але недовго. Пополудни стала наша артилєрія острілювати зелїзний міст на Днїстрі, щоби його ушкодити й так відтяти відворот Москалям. Пустили кілька ґранатів і один ушкодив справдї досить поважно міст, але Москалям удалось в ночи шкоду направити.

Та тільки се вже було поважне упімненє для Москалїв забиратись за ріку, як не хотять чекати ще більшого ушкодженя мосту; впрочім наші були вже на другім березї й могли ударити на них з боку.

В суботу над вечером, 26. червня, розіслав дивізіонер поодиноким віддїлам приказ на письмі до відвороту. Почали стягати телєфони, стації ранених опустили смерком село, вози з мунїцією тихо, без гомону стали відїздити, передки від гармат поїхали по свої пушки, послїдні вози підручного трену і кухнї забрались.

Ніч була ясна, тепла, лїтня. Нїхто тодї не спав.

Коло 2 години по півночи перейшли через село тихонько послїдні віддїли піхоти з окопів, а в пів годинки потім горів на Лукві политий ропою міст, а від зелїзного на Днїстрі понеслась глуха детонація. Се зірвали Москалї одну його частину.

[Дїло, 06.05.1916]

Кинулись Залуквяни гасити міст на Лукві; вже зоріло. Доглянула ту роботу московська артилєрія, успіла вже розміститись за Днїстром на горбах, і пустила на наших людий кілька шрапнелїв. Поховались люди, але міст був уже уратований.

Побігли мої два найстарші сини, що чотири доби ховались від Москалїв разом з шурином і з сотрудником на церковнім подї, дати знати за Лімницю нашим війскам про відворот Москалїв. Над рікою зустріли вже уланську патрулю і удїлили їй близших сказівок.

В недїлю раненько, 27. червня, прибули до Галича перші стежі українських сїчових стрільців і застромили на вежі українську хоругов. А люди плакали з утїхи.
_____

На тлї споминів особистих переживань зображено тут неодну замітну цїху російського війскового, чиновничого і духовного стану.

Не можуть мати ті спомини претенсії, назватись синтезою сучасного московського житя; за мало є в мене, як на те, матеріялу та не міг я підглянути всї проявів житя російської суспільности анї у її нїдрі анї в нормальних відносинах. Одно тільки можу сказати:

Ті спомини — се не лїтопись, анї не щоденник, тому й не мають субєктивної закраски; они не писані під впливом безпосередних вражінь. Стратила на тім плястика, але зискала перспектива і систематика.

До яких заключень міг я сам дійти на основі власних переживань і спостережень щодо становища закордонних Українцїв під російським панованєм? Наш нарід має всї знамениті основи для культурного розвою, але під московським правлїнєм він культурним не буде. Українець — се чоловік фізично і морально здоровий, інтелїґентний і для освіти приступний, але в Росії він окружений самими деморалїзуючими впливами, які йдуть від чиновників, жандармів і московських духовних.

Принцип, що "кождий чин повинен добре кормити чиновника" веде до підкупства і несправедливости.

А друга перепона, що не дає Росії двигнутись культурно — се загально пануючі низькі, змислови жадоби. Нас усїх тут дивувало й немило вражало, що Росіяни мають звичай і можуть так много їсти й пити*). Чи старший офіцир чи простий салдат — у нього їда й водка се найцїннїйша і найважнїйша річ. І як много тратили вони щоденно на їдженє і питє часу! А вже чаю пив кождий Москаль без міри! Бували у нас такі офіцири, що у них цїлий день самовар шипів. Про инші змислові жадоби Москалїв міг би богато розповісти Львів.

Росіяни — се лїнивий нарід, склонний до вигоди, до легкої наживи і до пустомельства. У них все "великих слів велика сила'' — бож се нїчого не коштує, але до солїдної працї не призвичаєні. Точности, карности, витревалости у них не знайдеш.

Таких то провідників і опікунів має наш нарід на Українї.

*) Проф. Мєчнїков твердить, що через те у Росіянина є о два метри довші кишки, нїж у Европейця.

(Конець.)

[Дїло, 07.05.1916]

Прочитано 229 раз
Увійдіть, щоб залишити коментар