Понеділок, 05 серпня 2019 21:36

Релігійність давніх галичан

У княжому Галичі немає й клаптика землі, де б лопата археолога не натрапляла на людські поховання. Бо, фактично, в історії міста не було десятиліття, коли б напасники не глумилися над отчим краєм. Але що можуть розказати нам спочилі білі кості?! А таки можуть!..

На формулювання релігійності давніх галичан повсякденно працювала національна церква. Якщо зважити, що в місті проживало 20 тисяч громадян, то кожен церковний прихід охоплював до 500 чоловік. Другим важливим фактором, який відбивався на християнській свідомості мешканців Галича, був особистий приклад державців Галицького князівства.

Київський літописець розповідає про побожність князя Володимирка Володаревича, який увійшов в історію більше добрим войовиком, дипломатом і політиком. А в хвилину перепочинку він йшов з княжого терему до Спаської церкви на молитву.

Блискучу похвалу релігійній діяльності Ярослава Осмомисла залишив наступний український літопис. Книжник, серед інших чеснот, виділяє його «благодійність» і зосереджує увагу читача на миротворчій діяльності князя: «Чорноризький чин люблячи і честь їм воздаючи од могутності своєї, він у всьому сповняв закон Божий, до церковників сам приходячи і дбаючи добре про них.» Перед смертю Осмомисл зібрав духовенство і три дні, плачучи, просив Господа Бога прощення за земні гріхи. А після кончини славетного володаря три дні роздавалося княже майно монастирям і убогим.

У 1253 році сталася взагалі безпрецедентна подія у всій давньоруській історії. Святіший Престол коронував князя Данила Галицького королівською короною. Такого звеличення галицький володар удостоївся вперше і востаннє з-поміж усіх українських державців. За що князь Галицько-Волинської держави отримав найвищий європейський титул влади?

По-перше, Данило єдиним з українських князів залишився для західного світу оборонцем християнства від Батиєвого нашестя. По-друге, король був глибоко віруючою людиною. Ще за молодих літ, дізнаємося з літопису, він перед кожним походом молився в Успенському соборі, а на границі Галича – в Михайлівському храмі. Після перенесення княжої столиці невтомний державець споруджує у Холмі церкви Трійці, Іоана Злотоустого, Косми і Дем’яна, Пресвятої Богородиці і щедро прикрашає їх живописними іконами та кам’яним різьбленням. Сучасник зачаровує красою холмських образів, кажучи, що ікони архангела Михаїла та «Стрітення» «диву подібні». Аж з Києва до Холма потрапили чудові образи Спаса і Богородиці, з балканських країн – ікона Дмитрія Солунського. Оцінюючи християнське подвижництво Данила Галицького і підводячи підсумок його праведного життя, літописець записує: «Був він другим по Соломоні».

В страшних муках чотири роки помирав князь Володимир, син Данилового брата Василька. То таки Бог посилає мученицьку смерть найправеднішим людям на землі. Рак спочатку переточив йому нижню губу, потім згноїв все підборіддя і навіть щелепу з зубами. По всій Волинській землі він розбудовував храми, розписував їх, обдарував дорогоцінними іконами і книгами, які сам переписав і розмалював. «Мужність і розум в ньому жили, правда й істинна з ним у парі ходили»«Говорив він ясно із Святих книг, тому що був великий філософ».  – хіба ці посмертні характеристики Володимира Васильовича та й всі життєдіяння галицьких князів не можуть слугувати за дороговказ нинішнім українським державним людям?

Не нам, смертним, бути суддями над клятвовідступництвом галицького князя Володимирка, однак літописна історія про його кончину є достатньо повчальною і для нашого часу. Вона, в принципі, у мініатюрі літопису виражає християнську мораль давньоруського суспільства.

Обставини змушували Володимирка не раз клястися політичним і військовим противникам на хресті, а потім відступати від даної обітниці. З логіки тогочасних подій розуміємо, що тільки безвихідь змушувала чинити його саме так, але літописець засуджує всяке від хреста. І трагічним кінцем Володимиркових гріхів стає смерть, яка наступає якби Господньою карою за його поглузування над «маленьким хрестиком». Дуже велика філософська ідея закладена в тому літописному уривку. Ще годину тому могутній Володимирко насміхається на переходах з київського боярина Петра Бориславовича. А через годину, після вечірні, повертаючись із Спаської церкви, він на тому ж місці зустрічає свою наглу смерть.

Давній галичанин з народженням потрапляв в «місто соборів». Його хрестили в одному із них, звідки і починалась тернова дорога до смерті. Мабуть, сучасник середньовіччя не дуже боявся смерті, бо вона чатувала кожну хвилину. Єдине, що могло зупинити від неї у вирі зазіхань на Галич половців, угрів, поляків, німецьких рицарів, татарських поневолювачів (а ще постійних домашніх ворохобників), – то тільки віра в Христове пришестя. І той скарб галичанин носив з собою повсякчас. Його ніс прочанин до чудотворного образу Богородиці Агіосоритисси в бронзовому складеному хресті – енколпіоні. Галицькому дружинникові, який вирушав у бойовий похід, мама одягала на шию бронзову ікону із зображенням Матері Божої, яка мала охоронити її дитину у миттєвість небезпеки.

Ми пробували підрахувати, скільки в Галичі археологи віднайшли хрестиків. Зробити це практично неможливо, важливо інше: майже всі вони виготовлені у міських ремісничих майстернях. Майстер у Юрієвському урочищі відливав невеличкі хрестики і бронзові образки. Його побратим, що проживав неподалік Золотого Току, виготовляв складніші хрестики-енколпіони і маленькі ікони. В релігійний Галич купці із Візантії привозили свої ікони і грецькі мармурові хрестики, а київське ремісництво – бронзові складені.

«Нехай буде воля Божа, бо усім там бути», – зреагував на смерть Володимирка боярин Петро. І в цих словах – суть християнської моралі. В останню дорогу галичанина споряджали також з Богом. В цьому ми переконалися під час розкопок монастирського кладовища у Мниському саду, поблизу села Залуква. На грудях молодої захороненої жінки знайдено 13 наших срібних і позолочених бляшок з зображенням Богородиці.

Джерело: І. Ковальчук, О. Мельничук "Сторінки галицької церковної культури"

Прочитано 139 раз
Увійдіть, щоб залишити коментар