Суть Маґдебурзького права полягала в тому, що міське населення звільнялось від юрисдикції урядової адміністрації (феодалів, воєвод, намісників та ін.) і місту надавалась можливість самоврядування на корпоративній основі, запроваджувались власні органи міського самоврядування. До складу громади входили міщани – жителі міста, але лише ті, які мешкали поза межами земельної території, що належала єпископу чи княжому замкові. Маґдебурзьке право поширилось спочатку на Польщу разом з німецькими колоністами, а звідти – на Литву і Русь.
У Галичині Маґдебурзьке право з’являється при руських князях, а за польського панування воно мало характер приватного привілею, який надавали німецьким мешканцям міста. Прагматизм і універсальність Маґдебурзького права та духовна спорідненість українців з європейською культурою зумовили його швидке поширення на українських землях у всіх сферах життя. Це відбувалося паралельно зі збереженням і розвитком українського звичаєвого права. У кожному конкретному місті форми місцевого устрою за Маґдебурзьким правом мали особливості, які визначались у привілеях.
Перше українське місто, яке набуло Маґдебурзького права, – Новий Санч на Лемківщині (1299 р.). У 1339 р. останній галицький князь Юрій-Болеслав подарував місту Сянок привілей на Маґдебурзьке право, а з переходом під польське правління майже всі галицько-руські міста отримують від королів привілей на Маґдебурзьке право: Львів (1356 р.), Кам’янець-Подільський (1374 р.), Стрий та Володимир-Волинський (1431 р.), Луцьк (1432 р.), Снятин (1442 р.), Мукачеве (1445 р.).
Одночасно з Маґдебурзьким правом міста одержують право мати власний герб. Уперше його зображення зафіксоване на документах міського самоврядування другої половини XVI ст. Цей атрибут підкреслював незалежність міста від княжої або королівської влади, економічний і культурний рівень певного центру. Печатки на документах, що засвідчують надання Галичу цього права, мають незмінне зображення повернутої праворуч – по-геральдичному – галки з розпростертими крилами.
Міста з Маґдебурзьким правом, розташовані на важливих торгових шляхах, будували для іноземних купців «гостинні двори». Галич мав вигідне розташування – на березі ріки, на перехресті торгових шляхів, що пов’язували Русь із країнами Західної Європи (місто відкривало «Дністровські ворота» в Європу та «Карпатські ворота» на Дунай). Цей факт сприяв його стрімкому розвиткові, бо саме тут були соляні поклади, а колись сіль називали «білим золотом». Найвідоміший європейський соляний торговельний шлях теж проходив повз Галич. Основними постачальниками солі з Прикарпаття були Галич і Перемишль. «Не пустиша гостей із Галича, ні людей з Перемишля, і не бисть солі в всій Русской землі», – записано в «Києво-Печерському Патерику» (кінець XI ст). Саме через сіль Галич та Перемишль були позначені на середньовічній мапі світу арабського географа Ідрісі, яка була складена 1154 року в Палермо, як найважливіші європейські торговельні міста.
Джерело: НЗ "Давній Галич", Любов Бойко
