Кожен день – це робота, дім, навчання, зустрічі з людьми. Дехто залишає нас байдужими, хтось подобається чи викликає негатив, а хтось – зворушує і залишає в душі свій невидимий слід, котрий ще довший час викликає вир думок та емоцій. Саме такою стала зустріч з нашою землячкою, родом з Бурштину, сучасною письменницею Оксаною Кузів.

«Зустріч з письменницею» – звучить так просто... Ні, – це зустріч з веселкою, що переливається багатьма кольорами. Вона усміхнена, наповнена життям, оптимізмом, любов’ю, вона стомлена, вистраждана і готова йти далі, не зупиняючись. Життя принесло багато випробувань, та вона вважає, що чим більше Господь забирає, тим більше дає. І вдячна Богу за свою сім’ю, за дар материнства, за дар письменництва. Та іноді ще пробирає сумнів. Хіба ж вона письменниця?

Сьогодні це вже важко заперечити. Книга Оксани Кузів «Адамцьо» увійшла до переліку 80 найкращих українських книжок за останнє десятиліття. І, з упевненістю можу сказати, що залишає вагомий слід у душі кожного читача. За словами авторки, пише твори ніби у якомусь безумстві. І пальці не встигають набирати слова, які виринають так швидко, що здається, ніби хтось невидимий диктує їй. Так само і читається книга – сторінка за сторінкою проминають непомітно. А глибина пережиття така, ніби ти сам - герой тієї повісті.

Про свою книгу авторка розповідає ніби про дитину. Їй не віриться, що вона народилась, з хвилюванням очікувала її виходу у світ, проводила перші зустрічі-презентації, з іронією посміхалась, коли її називали письменницею, раділа, переживала, набирала впевненості.

Ще кілька років тому Оксана Кузів працювала коректором, а потім, досить неочікувано для неї самої, спробувала себе у журналістиці, що, як виявилось, їй дуже добре вдавалося.

У свої 42 роки писала статті і не думала про письменництво. На той час у неї були поетичні напрацювання. Час від часу до Оксани «приходили» вірші. І кожен вражав своєю простотою і, водночас, глибиною. Причому, ніколи не ставила собі за мету скласти вірш, написати гарну риму, «вимудровувати» зміст – це був миттєвий «подих» душі, котрий з’являвся неочікувано. Могла писати один вірш в рік чи пів року, а іноді і кожного дня. …«Кожен вірш, кожне слово має спонукати людину до роздумів…»,  – писала згодом авторка. І справді, вірші вражають своєю глибиною, відкритістю, простотою, вірою, розумінням людської сутності і, особливо, сутності жіночої душі. У той час, беручи до уваги думку рідних, друзів, Оксана вже подумувала про видання поетичної збірки.
Сім’я Оксани Кузів – взаємна підтримка і опора. Чоловік, а згодом і син вибрали малярське ремесло. Усі домашні клопоти завжди були на дружині, оскільки чоловік рано ішов в майстерню і практично не приділяв часу господарству.

Оксана прийняла це та ніколи не шкодувала про свій вибір. Завжди мріяла мати чоловіка-художника і одружилась творча пара з великого кохання. І сьогодні з-під її рук виходять рядки:
«Певно, душі наші споріднені,
Раз живемо роки разом…
Певно, спаяні якось, заліплені,
Міцно зчеплені у одно…»

Чоловік підтримує Оксану у всіх починаннях і саме вони є першими критиками для робіт один одного. Дружина дивиться і говорить думку про картину, а чоловік – про написане нею. І це завжди є взаємним доповненням один одного.

Друзі неодноразово говорили, що їй варто спробувати себе у прозі, та вона сміялась – яка з неї письменниця. Та «людина мудрує, а Господь керує». Якось журналістка поїхала на Богородчанщину взяти інтерв’ю однієї жінки. І настільки попалась цікава жінка, настільки життєва історія зачепила, що ніяк не могла заспокоїтись, кілька ночей не спала, у голові прокручувала все знову і знову. А ввечері підійшла до вікна і вже бачила не лише головну героїню, а цілий фільм, чітко чула діалоги, чула, що думає головна героїня, ніби була у двох реаліях. Взяла до рук ручку і записала. Так народилась її перша повість «Там, де гори підпирають небо».

А далі – «Адамцьо – вінець Божого творива» та «Скривджена любов».

Найважче письменниці далася бувальщина  «Адамцьо – вінець Божого творива». Найперше, Адамцьо – то є чоловік, і бути у ролі головного героя-чоловіка дуже важко. І при тому це чоловік  убогий духом, вбогий морально.

Історію цю Оксана почула, коли лежала у лікарні. Жінка розповіла, що десь на Калущині молода жіночка народила двійняток, обох сліпеньких. І вся родина задумалась, за що така кара? Чому двоє молодих людей, які кохають один одного і, здавалось би, не мають ніякого важкого гріха, народили двійко сліпеньких дітей? І от, коли діткам було десь по три місяці, прадідусь цієї породіллі зізнався, що колись, за радянських часів, коли нищилися масово церкви, образи, релігія була знівельована абсолютно, він зробив дуже великий гріх – вирубав очі статуї Ісуса Христа.

Авторка вирішила написати про це. Затримка була лише на виборі імені головного героя. Відповідь прийшла несподівано: у церкві почула як священик на проповіді говорив, що Адам – вінець Божого творива, його вершина… Тоді Оксана вже знала, що герой буде називатись не будь-як, а Адамцьо. Бо Адам – то є людина-вершина, могутня, створена на подобу Божу, а Адамцьо – щось таке пестливе, змаліле, те, яке змогло отак супроти Бога повстати...

Авторка ніколи не підбирала тему для жодного твору, слухала лише порухи власної душі, коли якась історія її справді «зачіпала за живе». Так народилась і третя бувальщина «Скривджена любов».

Усі три твори пронизані глибокою вірою та любов’ю до Бога, до людини. Причому навіть до негативних персонажів відчувається симпатія. Людина зображена як Боже твориво, котре навіть після великої кількості скоєного зла, може повернутись до своїх витоків, до свого Творця.  Письменниця і сама звертала увагу читачів: «…бо навіть якщо там і нема слова Бог, то він все одно там десь сидить, у всіх трьох бувальщинах».

Перед виходом своєї книги Оксана Кузів пережила важку операцію, та при цьому показала велику силу волі, бажання жити. Перед лікарнею готувалась, ніби на смерть, розуміючи усі ризики. Посадила грядку помідорів, впорядковувала все в домі, підготувала синову речі до школи, вичитувала до друку «Адамця…». І тільки вона сама до кінця знає, що вирувало у неї всередині у ті миті. А пізніше все вилилось у її поезії:
«Не сприймайте мій плач за слабкість.
Просто, я була довго сильна
І терпіла... Зламались крила...
Виявляється, я не всесильна.»

А після кількох операцій, на подив лікарів,  дуже швидко почала вставати, сповнена оптимізмом та бажанням жити.
Сьогодні Оксана Кузів – визнана письменниця, зреалізована особистість. Та досі відчуває себе маленькою дівчинкою-пташкою. Цей образ можна побачити і у героях її бувальщин і у рядках віршів. Мабуть, той образ вносить у її твори ту незабутню чистоту, простоту і легкість. І, здавалося б, важка до сприйняття життєва історія читається на одному подиху.

«А я розгойдую, розхитую уяву
На гойдалці, що лине до небес.
Бо я та жінка, що встає з туману,
Бо я той птах, що з попелу воскрес.»

Нещодавно в Оксани Кузів вийшла збірка поезії "В закапелках душі", де кожен читач справді може торкнутись через її вірші до частинок її душі, серця, котрими вона так щедро ділиться.

Книги авторки не залежуються на поличках книгарень, а розходяться дуже швидко. Перша тисяча примірників розійшлась за три місяці, така ж доля і наступних видань, причому кількість бажаючих придбати книгу лише збільшується. А від читачів – безкінечний потік вдячних відгуків. І хочеться згадати один з них від читачки Оксани Проселкової: «Написано, друзі так, ніби ти припав до нашого українського масного чорнозему десь далеко-далеко за містом і просто не можеш надихатися чимось справжнім і споконвічним.»

Маємо надію незабаром насолоджуватись новими творами письменниці, котрі вже практично готові до друку.  Авторка не пришвидшує події, вірить, що всьому свій час і в потрібну мить буде матеріальна змога видати книги.  «... а я давно бачу підказки у людях, у ситуаціях, у здавалось би, випадковостях... Просто чітко знаю – випадковостей нема!» Радіємо її вірі та оптимізму та запрошуємо меценатів допомогти у хорошій справі – допомогти вийти у світ наступним «дітям» письменниці.

А статтю хотілось би завершити словами пані Оксани: "Рік промайнув, як день... Ще трішечки – і можна відірвати останню сторінку календаря... Відірвати, але не викинути, бо попри усілякі життєві труднощі там, у Старому році, залишаються і приємні моменти, і хвилини щастя... Дай Боже, аби у Новому році цих щасливих митей побільшало, аби рідні залишалися з нами якнайдовше, а ще – усі були живі та здорові, бо це - найголовніше у житті! Миру вам, друзі, у душі, спокою у серці! Тіштеся життю і кваптеся жити!!!"

Ольга Гургула