Свого часу І. Огієнко зазначив: «Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування».

Таким чином, мова виступає, образно кажучи, національним організмом, що розвивається, взаємодіючи з різними сторонами життя етноспільноти. А сам мовний феномен як духовне надбання потрібно розглядати в проєкції на його культуру, історію, філософію, психологію, релігію, звичаї, побут, менталітет, художню творчість, етногеографію, етнопедагогіку. Тільки дослідивши мову етносу в усіх її аспектах, можемо пізнати духовну природу її носія – народу. Мова — живий організм, що розвивається й удосконалюється в процесі свого функціонування в часі й просторі. Сучасні тенденції й процеси, що відбуваються в українському мовнокультурному середовищі, засвідчують перспективність тих ліній, які спрямовані на утвердження національної мови як могутнього джерела саморозвитку й самоудосконалення мовної особистості — носія високих національно-культурних пріоритетів.

Мовна особистість – це людина, яка послуговується мовою не лише сукупністю лінгвістичних правил, але, перш за все, як засобом вираження національно-культурних ціннісних орієнтацій. Вона – суб’єкт, мова якого найповніше відтворює культурну спадщину свого народу, узагальнений образ носія культурно-мовних цінностей, настановлень, знань, поведінкових реакцій. Мова є дзеркалом вивчення ментальності народу. Такий висновок можна зробити, спираючись на праці О. Потебні, В. фон Гумбольдта, Б. Цимбалістого та інших. Уся структура мови, її словотворчі можливості, родові категорії, фонетичні особливості, синонімія та ін. так чи інакше повʼязані з ментальністю. Як зазначає Володимир Качкан, «Степан Пушик був останнім народним поетом. Треба було бачити і чути його виступи у селах. Вони часто були такими ж рвійними і хаотичними, як рвійним і хаотичним був Степан Григорович. Але люди його любили. Хоча він не завжди втримувався на цій демократичній межі, бо, знову ж таки, він не вмів і не хотів триматися меж і правил. Він сам собі оті межа і правило. Він був Пушиком. Опришком Карпат. Моє спілкування з ним проходило різні стадії. Але я завжди розумів і розумію, що такої гірської стихії під іменем Пушик ми довго не матимемо, якщо взагалі такі люди ще здатні у нас народитися…»

Степан Григорович Пушик увійшов до когорти найталановитіших, найобдарованіших українських прозаїків. Становлення літератора припадає на буремні 60-ті роки ХХ століття; у повний голос він заявляє про себе в не менш складні 70-90-ті, стверджуюче його слово звучить і в роки незалежності.

Значний інтерес викликає дослідження мовної особистості письменників, які відіграли важливу роль у процесі становлення та розвитку української літературної мови, зокрема Степана Пушика, творчість якого стала найвизначнішим і новим явищем в українській прозі. Перш ніж звернутися безпосередньо до розкриття теми, коротко окреслимо коло зацікавлень та основні досягнення письменника.

Творчість відомого письменника Степана Григоровича, який зумів у ній поєднати всі свої художні та наукові уподобання й зацікавлення (адже він ще й фольклорист, етнолог, дослідник давньої літератури, поет-пісняр, окрім знаного читачам як автор великої і малої прози та драматичних інсценізацій тощо), є благодатним естетичним матеріалом для зрозуміння «любові до мудрості». Незважаючи на чималу кількість рецензій, відгуків, спроб літературознавчих досліджень (Л.Новиченко,Л.Коваленко,В.Панченко,Т.Салига, В.Качкан, М.Стрельбицький,Д.Юсип та ін.), вищезазначена проблема ще не була предметом наукового осмислення.

Осягаючи художні пласти авторської свідомості, читач так чи інакше зустрічається із людиною як центром письменницьких роздумів, як реальним суб’єктом «філософської творчості (у даному випадку на зрізі народного світобачення, світорозуміння, світосприйняття) як сфери вільного самовияву (…) особовості». При цьому Пушик надає перевагу мешканцям Карпат, Прикарпаття чи Підгір’я, гуцулам та бойкам, бо цей регіон України знає чи не найкраще, обійшовши його, як кажуть, уздовж і впоперек, спілкуючись із його жителями від дитинства й по сьогоднішній день. У поле зору письменника потрапляють насамперед такі «ходячі енциклопедії», такі узагальнені самородки мудрості, як Данило Молодій («Перо Золотого Птаха»), Марія Марчак («Страж-гора»), Тетяна Шовкун, Микола Грива, Максим Жиляк, брати Петро і Павло Буярини, Олена («Ватра на Чорній горі»), котрі оповідають, наче сиплять, мов із рукава, неоціненне духовне багатство – казки, легенди, пісні-співаники, приповідки, повір’я, у яких синтезовано народний «досвід, знання, цінності, волевиявлення особи і людства в їхньому ставленні до світу як цілого з метою проникнення у сутність буття Всесвіту та буття людини».

Отож декілька біографічних фактів. Пушик Степан Григорович народився 26 січня 1944 року в с. Вікторів Галицького району Івано-Франківської області – український поет, прозаїк, драматург, есеїст,фольклорист, літературознавець, публіцист, економіст, громадсько-культурний і політичний діяч, кандидат філологічних наук (1991, тема дисертації: «Слово о полку Ігоревім і слов’янська міфологія»), заслужений діяч мистецтв України (2007). Член СПУ (з 1971;з 1996 національної) та Укр. ПЕН-клубу (1989), Міжнародної асоціації україністів (1989), НТШ (2000). Народний депутат України першого демократичного скликання (1990-94) від Коломийщини. Член Комісії з питань культури і духовного відродження, голова підкомісії національних меншин. Належав до опозиційної Народної Ради, яка зуміла схилити на свій бік частину компартійної більшості для проголошення Декларації про суверенітет (16.VII.1990) і Акту про незалежність України (24.VIII.1991).

Закінчив Тлумацький сільськогосподарський технікум (1964), Літературний інститут ім. О.М. Горького у Москві (1973). Деякий час навчався на загальнонауковому факультеті Чернівецького державного університету при Івано-Франківському педагогічному інституті, докторантурі Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнології АН ім. М.Рильського. Професор кафедри української літератури (з 2000) Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, радник з гуманітарних питань голови Івано-Франківської державної обласної адміністрації (2008 – 2009), депутат Івано-Франківської обласної ради шостого скликання.

Сучасні дослідники відзначають, що творчий доробок письменника "справді історично значний", що Степан Пушик сьогодні "широко знаний в Україні й поза її межами", що це ”знакова постать українського письменства, творчість якого стала найвизначнішим і новим явищем в українській прозі”, ”чия творчість, біографія, не пересічність особистості справді становлять інтерес для історика літератури й читача”. Степана Григоровича по праву називають Майстром, його ім’я цілком заслужено вписане до Великої Літератури. Оцінюючи твори С.Пушика, дослідники відзначають високий художній рівень мови письменника. Це справді добірна мова високої проби, що належить до найкращих здобутків сучасної української літературної мови. Літератора зараховують до великих майстрів слова. У некролозі, підписаному Євгеном Бараном (член НСПУ, критик) підкреслено, що Степан Пушик – “дух контрастний, дух величний, дух талановитий”.

Степан Пушик увібрав усе краще, що створили його попередники – видатні земляки, просвітителі, письменники, і, як ніхто до нього, з великою майстерністю і глибоким почуттям написав свій літопис, який до сьогодні не втратив художню цінність і, віриться, хвилюватиме ще не одне покоління нашого народу.

Його романи, повісті й новели – то своєрідний пам’ятник рідному Галичу.

- Вічна боротьба світів у Ньому триватиме і за межею,- підкреслив Євген Баран.

На основі опрацьованих джерел можемо визначити ряд чинників, які зумовили високий рівень мови творів митця:

1) вроджений талант письменника, зокрема і мовний, глибоке й тонке мовно-естетичне чуття, вроджена мовно-культурна ґречність, шляхетність;

2) глибинна любов до слова;

3) органічне знання розмовної народної мови, гуцульської говірки;

4) прекрасне знання фольклору та етнографії;

5) не тільки прекрасно знав живорозмовну народну мову, фольклор,історію,міфологію та етнографію краю, але й високомайстерно володів цим багатством; 6) чудове володіння українською літературною мовою;

7) мовотворчість (широке і вміле використання діалектизмів, афористичність, лапідарність стилю, фольклоризми, етнографізми, високохудожні пейзажі, майстерні діалоги, поетичність, музикальність мови та ін.);

8) постійна копітка робота над словом;

9) перекладацька діяльність як результативний засіб удосконалення мови;

10) робота журналіста – ефективна школа шліфування майстерності;

11) надзвичайно вимогливе ставлення до власної праці, зокрема й до шліфування та вдосконалення мови творів.

Степан Пушик є талановитим письменником. Його творчість є значним внеском у літературну спадщину української нації. Славетний галичанин також є автором романів, повістей, оповідань, нарисів, есе, літературознавчих розвідок, розвідок з міфології, фольклористики, історії, краєзнавства. Окремими книгами побачили світ «Страж-гора», Галицька брама», «Ключ-зілля», «Перо Золотого Птаха», «Дараби пливуть у легенду», «Землі нев’януча краса. Івано-Франківщина». Цей перелік буде не повним, якщо не додати до нього збірок записаних і упорядкованих казок, легенд, переказів, приповідок, тостів, а саме: «Казки Підгір’я», «Золота вежа», «Срібні воли», «Українські тости» та багато інших. Пушик — не тільки збирач фольклору, а й його дослідник. Перечитавши його ґрунтовні передмови до ним упорядкованих видань або передмову до збірника «Українські тости» (зібрав та впорядкував Степан Пушик), «Поетика українських тостів», переконуємось у його культурі філологічного мислення, теоретичній «підкутості», у вмінні читати тексти на конкретному історичному тлі, ну і, звичайно ж, пізнавати у них могутній естетичний чар.

Після смерті Степана Пушика його вдова пані Ганна виконує важливу місію – опрацьовує рукописні щоденники письменника, яких налічується понад 300 томів.

У розмові з Людмилою Стражник Ганна Пушик наголошує: «Важка праця, насамперед – морально. Біль не втихає. Бо наче наново переживаю особисті та суспільні події, відображені в записах покійного чоловіка. Зате відчуття, що він у них оживає. Працюючи над Степановими щоденниками, знаходжу дуже цікаві його висловлювання та роздуми, цитати. Хочу, щоб згадали про нього, пом’янули, він дуже любив життя, любив мову рідну, захищав її, любив свою родину, дітей, онуків, та найбільше любив Україну».

Джерело: НЗ "Давній Галич", Леся Шептинська