Хто бачив виставу, погодиться, що перші сльози з’являються укінці першої хвилини. Якщо чесно, то я не була готова до цього – розплакатися у театрі на початку першого монологу. Але…
Хоча, з першого погляду, дитяча онкологія звична тема вже для кіно, творів, акцій, новин, реклам, і навряд чи могла чимось здивувати.
Та вийшло так, що вона вразила у саме ядро душі кожного присутнього. Вразив підхід режисера. Глядачі на певному етапі вже забули, що знаходяться в театрі, бо ми насправді проживали сценічні події. Відчували кожну зміну незамислуватих декорацій, які водили нас то коридорами лікарні, то думками хворого хлопчика Оскара, приреченого на смерть. Нам ставало холодно від анімацій, котрі повторювали дитячі малюнки. Знаєте, звичайні такі малюнки початкових класів, коли руки та ноги, волосся та шию діти зображають як палки, очі як дві крапки.
Ми відмовлялися усвідомлювати, що якийсь листочок на анімаційному дереві ознаменуватиме ще один з останніх днів головного героя. Він відривався і зникав, так само як і сили дитини. Нас пробуджували голосні акорди українського гурту «Океан Ельзи», і зовсім рідко крізь сльози починали сміятися з побутових банальностей за сценарієм. Ми забули, що то все не насправді…і ми лише глядачі…
За самим ж сценарієм Еріка-Емманюеля Шмітта відкривається декілька сюжетних ліній. Однією з ключових є пізнання хлопчиком Бога завдяки Рожевій Пані та листуванню до Всевишнього. Якщо у першому листі Оскар не вірить в нього, але все ж таки пише листа, відкриваючи усі душевні болі, дещо глузує над ним. То через декілька листів хлопчик просто дякує йому за чудово пережитий день, вітає Бога з днем народження та питає, чого б Творець бажав собі у подарунок. Оскар припиняє ненавидіти Бога за страждання, а приймає їх як даність, і помираючи відпускає увесь біль сучасного світу, звільнює власну душу від тілесної болі, і вже на анімації розквітає новим життям в іншому просторі. Оскар йде, розуміючи, що смерть – лише початок нового, адже за останні 12 днів осягнув мудрість 120-літнього життя. Він усвідомив, що важливим є не кількість наданого часу, а якість з якою його використаєш…
Сюжетна лінія, котра демонструє, як безкорисливість власних дій змінює усе твоє життя, присвячена волонтерству. Головна героїня Рожева Пані, у блискучому виконанні Ірми Вітовської, зі звичайної заземленої людини власними потребами та проблемами, загнаної у постійне ярмо безгрошів’я, страхів, перетворюється у волонтера. Сама того не помічаючи, вона м’якне, добрішає, змінюється, відкриває у собі забуту любов до ближньої людини, що повертає справжність та щирість у її стосунки з дітьми, підіймає на вищий щабель душевного розвитку. Волонтерство знищує у ній байдужість, за якою так часто ми ховаємося від відповідальності.
Лінія відчайдушності роботи лікарів продемонстрована мало, але цього достатньо, аби усвідомити, що нести хрест – кожного дня відпускати дитину – занадто важко. Це лезо, котре може завести будь-куди: алкоголізм, байдужість…
В загальному, вистава настільки змішала у собі варіації як можливо подати героїв, але настільки природно, що хоча б на мить хотілося вірити, що діти дійсно проживають легко свої «яйцеголові дні». Але…але як тільки Рожева Пані зникає зі сцени, усі чотири екрани починають добивати глядача фотографіями-реаліями з життя українських онкохворих дітей у державних лікарнях.
Змусити пропустити кожного крізь себе цей біль та викорінити цупкий бур’ян байдужості з наших сердець покликаний театральний арт-проект. Та це емоційний бік задуму.
Інший – створення паліативної допомоги та виїзних бригад для невиліковно хворих дітей. Завдяки благодійним зборам під час вистави, розкрученню ідеї Івано-Франківщина подарувала Україні перший такий центр в Надвірній. Наша область стала пілотною, на яку звернули увагу інші області та підключилися до справи. Задля залучення громадськості до проекту вистава проїде цілу Україну, і повірте, ініціатори досягнуть поставлених цілей.
«Усі ми сідаємо в один потяг з одним квитком в однин напрямок. Але комусь їхати 120 зупинок, декому 60… А є пасажири з квитком на дві зупинки. Але це зовсім не означає, що він не заслуговує проїхати їх щасливо, повноцінно, у любові, підтримці», – наголосила Ірма Вітовська після вистави.
І хоч вже давно настала черга оплесків, глядачі не могли зупинити сліз. Ми просто ридали вже не соромлячись один одного, ніби, дійсно родина. А в родині, коли біда підставляють плече.
Аріна Сивак
