Середа, 20 січня 2016 15:12

Озирнутися у січень 2014-го

Для того, щоб згадати події дворічної давнини, не потрібно перегортати фото, шукати статті сайтами. Якщо довелося пережити той перший шинний чад, пронизуючий до кісток холод та охоплюючий серце страх, то лиш одна думка про січневі події 2014–го року одразу пробуджує у душі біль та лють. Ця пара не щезає нікуди. Вона, як і тоді, гризе, ниє, бо не отримала відповідей, не побачила тріумфу Правди та не відчула смаку помсти.

Беркутівців продовжують відпускати на волю, а патріоти чемним ланцюжком їдуть на Схід. Потім дивним чином потрапляють у сенсації, стають скомпрометованими, а прості перехожі байдуже споглядають і вірять телебаченню. А ЗМІ в свою чергу вже не знає, на кого спускати псів. Журналісти добре усвідомлюють, у якому напрямку правда, та чомусь їхнє керівництво вказує інший вектор. Через це і маємо день, коли ми з вами нібито рятуємо країну, і день, коли ніби давно продалися  або ж і не були ніколи свідомими.

Та це сьогодні. 

Два роки тому якби хоч хтось прошепотів, що все у якийсь момент піде не так і Революція Гідності зависне у повітрі разом зі своїми ідеями, ми б розсміялися зневажливо йому у вічі.

«У той момент я була на польовій кухні волонтером. В мої обов'язки входило робити все, що вмію: чистити овочі, різати, мішати борщ у казанах, роздавати готову їжу людям. Тут ніхто не чекає, коли йому дадуть роботу, - кожен шукає її сам. Мурашник працює без збоїв. За роботою не звертаєш уваги на холод, мороз, сніг та море голодних тітушок. Так, саме тітушок. Вони спокійно приходили на Майдан в пошуках їжі. Ходили зграйками у кількості, яка заборонена псевдозаконами. Складалося враження, що вони ніколи не знали, що треба ставати в чергу та поважити людей, котрі стоять поруч. Вони марно намагалися виводити з рівноваги волонтерів та людей з черги. Ми всі добре знали, хто вони і за скільки срібняків це роблять. Люди казали їм, аби вчилися в нас повазі та елементарним правилам етикету. Спитаєте, чому ж ми їх годували? А тому, що офіційних доказів, що вони тітушки ми не мали, тож годували усіх.» - перечитую власні записи, зроблені 22 січня 2014 і дивуюся, скільки ми толерантності проявляли до тітушок. Нічого не нагадує із сьогодення? Ми миримося й надалі з проявами сепаратизму, бо мирний план, все ж таки має бути мирним…

А зовсім скоро проллється на Майдані перша кров - перетнеться Рубікон, і знову почнуть падати у нерівних боях сини за Україну. На початку другого року ми припинимо їх рахувати, волонтерство стане буденністю, вдови та сироти - сумною статистикою сучасності. Ми збайдужіємо до війни, бо звикли жити з думкою, що в Україні війна, і більшість вже давно втратила розуміння того, що насправді відбувається на Сході. Хоча якихось два роки тому готові були вмерти один за одного, поділитися останнім, залишити вдома все своє життя і поїхати до столиці, де почала відроджуватися нація українців сильних та вільних. Цікаво буде озирнутися ще через декілька років. І хто з нас матиме змогу це зробити?..

Аріна Сивак

Прочитано 1255 раз

Усі права на авторські матеріали належать сайту Галич давній сучасний.
Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише за умови посилання на сайт Галич давній сучасний, а при передруку в інтернеті –
з активним гіперпосиланням на galych.com.ua.
© 2020 Галич давній сучасний
joomla3x