Беркутівців продовжують відпускати на волю, а патріоти чемним ланцюжком їдуть на Схід. Потім дивним чином потрапляють у сенсації, стають скомпрометованими, а прості перехожі байдуже споглядають і вірять телебаченню. А ЗМІ в свою чергу вже не знає, на кого спускати псів. Журналісти добре усвідомлюють, у якому напрямку правда, та чомусь їхнє керівництво вказує інший вектор. Через це і маємо день, коли ми з вами нібито рятуємо країну, і день, коли ніби давно продалися або ж і не були ніколи свідомими.
Та це сьогодні.
Два роки тому якби хоч хтось прошепотів, що все у якийсь момент піде не так і Революція Гідності зависне у повітрі разом зі своїми ідеями, ми б розсміялися зневажливо йому у вічі.
«У той момент я була на польовій кухні волонтером. В мої обов'язки входило робити все, що вмію: чистити овочі, різати, мішати борщ у казанах, роздавати готову їжу людям. Тут ніхто не чекає, коли йому дадуть роботу, - кожен шукає її сам. Мурашник працює без збоїв. За роботою не звертаєш уваги на холод, мороз, сніг та море голодних тітушок. Так, саме тітушок. Вони спокійно приходили на Майдан в пошуках їжі. Ходили зграйками у кількості, яка заборонена псевдозаконами. Складалося враження, що вони ніколи не знали, що треба ставати в чергу та поважити людей, котрі стоять поруч. Вони марно намагалися виводити з рівноваги волонтерів та людей з черги. Ми всі добре знали, хто вони і за скільки срібняків це роблять. Люди казали їм, аби вчилися в нас повазі та елементарним правилам етикету. Спитаєте, чому ж ми їх годували? А тому, що офіційних доказів, що вони тітушки ми не мали, тож годували усіх.» - перечитую власні записи, зроблені 22 січня 2014 і дивуюся, скільки ми толерантності проявляли до тітушок. Нічого не нагадує із сьогодення? Ми миримося й надалі з проявами сепаратизму, бо мирний план, все ж таки має бути мирним…
А зовсім скоро проллється на Майдані перша кров - перетнеться Рубікон, і знову почнуть падати у нерівних боях сини за Україну. На початку другого року ми припинимо їх рахувати, волонтерство стане буденністю, вдови та сироти - сумною статистикою сучасності. Ми збайдужіємо до війни, бо звикли жити з думкою, що в Україні війна, і більшість вже давно втратила розуміння того, що насправді відбувається на Сході. Хоча якихось два роки тому готові були вмерти один за одного, поділитися останнім, залишити вдома все своє життя і поїхати до столиці, де почала відроджуватися нація українців сильних та вільних. Цікаво буде озирнутися ще через декілька років. І хто з нас матиме змогу це зробити?..
Аріна Сивак
