Захід проходив у формі розмови-спогаду, у якій взяли участь учні Галицької гімназії та безпосередньо учасники Революції Гідності – о. Володимир Кузюк, Аріна Сивак та Володимир Тимків. Присутні згадували усіх полеглих прикарпатців, а гімназисти декламували вірші на тему Майдану.

Кожен з активістів Євромайдану згадував ті події так, як переживало його серце. О. Володимир наголошував на тій небезпеці, яка під виглядом пустих балачок з екранів телевізорів нависла над Українською греко-католицькою церквою. Згадував дні, коли разом із іншими отцями від Галицького деканату їхали на Майдан і несли людям підтримку та віру у те, що справа Майдану вірна та народ України має подолати усі перешкоди. Не оминув отець в розповіді і клаптик вже з історії Галицького Майдану, як вперше приєднався до галицьких гімназистів на площі Різдва, що перші відкрили Майдан в Галичі. Виокремив у своїй розповіді отець і декана УГКЦ в Галицькому районі о. Ігоря Броновського, згадавши як він разом з іншими священнослужителями виводили ввшників, захистивши їх від майданівців, розлючених кров’ю своїх загиблих побратимів, не давши таким чином приводу «Беркуту» піти у наступ. Хтозна як відбувалися б події, якби тоді о. Ігор не зробив те, що покликала зробити його історія.

Розповіддю про сутички на Майдані ділився Володимир Тимків. Він згадав і грудневе протистояння на Інститутській, де щомиті беркутівці могли прорвати їхній живий ланцюг і рознести вщент Майдан. Доля так зіграла з Володимиром, що опісля, вже в лютому, він знову потрапив на Інститутську саме тоді, коли почалися розстріли. Розповідаючи і пояснюючи учням, де приблизно що стояло, він раз за разом озирався так, ніби всі ті речі були там, в приміщенні бібліотеки. «Хотілося зв’язати загиблому руки, бо вони увесь час падали, поки ми його виносили», - починає заглиблюватися в подробиці Володимир і так ніби усвідомлює, що дітям не варто розповідати як біг по ріках крові, намагаючись не наступати на неї…

«Пам’ятаю холод, який тепер відгукується болем в колінах», – так розпочала свою історію-спогад Аріна Сивак. Вона була волонтером на кухні та занесена долею на перше січневе протистояння на Грушевського, місце, де зникали страхи та вмирали всі протиріччя.

«Просто я так втомилася жити, слухаючи від батька, що от ми поживемо в чудовій країні. В цю мить я дивилася на свого півторарічного сина і розуміла, що не хочу годувати його тими ж самими розмовами, досить!» – говорячи про причини, чому люди з усієї України їхали до столиці і перетворювалися на майданівців, Аріна нагадала учням, що в країні продовжується війна і побажала усім Перемоги Правди та Миру, аби дітям більше не довелося мерзнути і гинути в майбутньому. Нехай це вже стане справою цього покоління, а підростаюче навчиться усвідомлювати та цінувати величність їхньої держави та, єднаючись, доведуть справу до кінця.

Завершився захід хвилиною мовчання.