Середа, 08 червня 2016 10:22

Реабілітаційні походи від "Поруч"

Реабілітаційний похід в гори для «атовців» - навіщо він?

У Центрі соціальної адаптації ветеранів АТО та їх сімей "Поруч", організатори даного заходу, добре розуміють, навіщо. Даний Центр надає соціальну та психологічну підтримку ветеранам АТО та їх сім'ям через ряд активностей: походи, сплави, скелелазіння, велопоходи, майстер-класи, лекції, тренінги, курси англійської мови, групову та індивідуальну психотерапію.

В один з таких походів поталанило потрапити і мені. Так, ще учора я крокувала разом із «атовцями» з Краматорська одним з хребтів Карпат у поході «В гості до мольфара», організованому Центром «Поруч».

Ми сміялися, говорили про далеке і близьке, про правду війни і ще більше - про неочікувану реальність мирного життя. Здавалося, навіщо людям, котрі пройшли війну, похід горами, крізь хащі, болото, каміння, низькі деревця, що дряпають обличчя та підступно стягують речі з рюкзака? Навіщо їм підкорювати вершини гір, попри піт, сонце, дощ, ночівлі у холодних наметах і незвичність перешкод?

Відповідь намагалася знайти і я протягом майже чотирьох днів. Адже й для мене самої було незрозумілим – навіщо такі, так би мовити, тортури навіть для звичайної людини.

Та уявіть собі гірську тишу, яку не відтворить жоден центр психологічної реабілітації, краса подоланої вершини, гордість за власні сили, що дістався до неї, плече і жарти побратима, спокійні вечори біля ватри, коли попри денну втому, ти співаєш українських пісень, розповідаєш веселі спогади служби і смієшся так, як можливо вже давно не сміявся – від душі, голосно і на повні груди. І вже байдуже, що попереду ніч у спальнику, а не у готельних м’яких перинах, а далі знову - наступні вершини.

Так, в перший день "атошник" Сергій казав: «Ви хотіли, аби ми забули по війну трохи, та я від втоми ім’я своє забув!». І ми всі, ледь дихаючи, сміялися, бо всі лиш думали про обіцяний гідом притулок. Яка там війна? Дайте зняти рюкзак і впасти… А коли в тебе болить коліно від перевантаження, вояки пропонують жартома вломити пальця чи закидати тебе камінням і врятувати від продовження походу та обіцяють рідним передати координати. Та коли справа доходить до «а може по клаптику сала?», то всі залюбки тягнуться за сальцем, сили відновлюють і байдуже, що скінчилася вода, а йти ще далеко.

І так день за днем, вершина за вершиною ми йшли, і щовечора гомоніли собі про хороше і справжнє, розуміючи прекрасно, що чим нижче ми спустимося, тим ближче буде світ, в котрому досі мало хто зрозумів, що ж то таке війна в Україні, що зі Сходу за державу воює чимало чоловіків, що бійцям потрібно насправді небагато – розуміння, правда і потрібність цьому суспільству.

А нижче розміщую кліп, який ввібрав в себе все, що відбувається сьогодні з нашими побратимами, поки ми зайняті власними «невідкладними справами».

А. С.

Прочитано 1530 раз

Media

Увійдіть, щоб залишити коментар